Гарем султана Османа. Протягом багатьох століть це словосполучення було синонімом чоловічого Раю Землі. Сотні молодих жінок, звезених сюди з усієї імперії, дихали заради однієї мети: щоб догодити своєму пану. Проте навіть тут існували певні обмеження.
Чому придворним заборонялося набирати в сераль представниць негроїдної раси?
Чим наложниці відрізнялися від дружин?
У середньовічних ісламських країнах кожен заможний чоловік міг мати свій гарем. Згідно з шаріатським законодавством, мусульманину заборонено мати більше 4 дружин. Приписи зобов'язують чоловіка наділити кожну з них окремою кімнатою в будинку, а також забезпечувати їх їжею та благами.
Ісламські правила не змушують чоловіка приділяти кожній дружині рівний час і, очевидно, не можуть змусити його відчувати однакову любов до всіх своїх жінок.
Однак чоловікові заборонялося одружуватися більше одного разу у разі бідності та визнавалося небажаним робити це задля підвищення соціального статусу. Кожна дружина була повноцінним членом сім'ї. Її діти мали право успадковувати майно та ремесло батька.
Інакше було з наложницями і служницями. Шаріат не обмежував їх кількість. Такими жінками ставали колишні рабині, які прийняли іслам.
У побуті вона була практично рівна законній дружині. Однак наложниць можна було помістити в одній кімнаті-общазі. Вони не могли претендувати на поділ спільно нажитого майна під час розставання, а їхні діти не мали права успадковувати справу та прізвище батька.
Проте наложниця вигідно відрізнялася від звичайних невільниць. Такі жінки формально вважалися вільними, могли підвищити свій статус до дружини та забезпечувалися не гірше за інших домочадців.
Чому османські правителі не заводили темношкірих наложниць?
Уся витівка з багатоженством та інститутом наложниць мала на меті підвищити шанси чоловіка залишити спадкоємця. За високої дитячої смертності, а також ймовірності появи дочок дружини збільшували ці шанси чотириразово, а наложниці – у десятки, сотні разів.
Крім того, закони зобов'язували чоловіків одружуватися з жінками своїх братів, якщо ті гинули. Таким чином, він брав на себе відповідальність за неї та осиротілих дітей.
Нарешті, з погляду шаріату, багатоженство захищало людей від розпусти. Проституція в таких країнах ганьбиться, насильство є злочином, а пристрасть до чужих жінок – гріхом.
Тому шаріат залишав і продовжує залишати заможним людям можливість завести власний «бордель» за умови, що він піклуватиметься про його мешканок.
Як би там не було, звичайні багаті мусульмани заводили чорношкірих наложниць. А ось султанам це робити було небезпечно. Теоретично всі сини від наложниць у майбутньому могли претендувати на трон.
Якби чорношкірий чоловік був на престолі, наприклад, у результаті загибелі законних спадкоємців, то він би підірвав авторитет влади. Султаном міг бути лише турків.
Яка доля зазвичай чекала наложницю?
До XVI століття гарем султана міг містити від 700 до 1500 жінок. Високо цінувалися черкешенки – дівчата з Кавказу. Аж до XIX століття черкеські дівчата були уособленням ідеалу жіночої краси. За норовливий характер любили берберок – вихідців із Північної Африки.
Проте найчастіше серед наложниць опинялися турки. Причому із шляхетних сімей. Батьки самі продавали своїх дочок у гарем. Хтось таким чином прагнув здобути прихильність султана, а хтось сподівався, що вона стане фавориткою та згадає про свою родину.
Як би там не було, значна частина їх так і не встигала опинитися на ложі свого пана. Якщо наложниця залишалася дівчиною протягом 9 років, її видавали заміж. Зазвичай вона могла сама вибрати собі чоловіка. Взяти за дружину палацову наложницю вважалося вигідною справою. Така дружина була освічена і отримувала гарний посаг.
В іншому випадку постарілі наложниці просто доживали свій вік у гаремі. Вони не були безправними рабинями. Держава продовжувала їх повністю забезпечувати.
Источник: zefirka.net
