Одного разу у нашому сімействі з’явився котик. Сіро-білий, м’якенький і дуже жвавий. Вирішили наректи його “Зайченя”. Ім’я, без сумніву, незвичайне, але дуже він скидався на цей чудовий витвір.
Спершу Зайченя всього боявся – і грюкання дверей, і стукіт… Ховався під стіл та сичав, мов гадюка. Він не кусав, не шкрябав, а саме сичав. Виглядало це дуже забавно. Проте через дні зо три кошеня поступово адаптувалося, почало незворушно ходити по квартирі; вже нічого не страшилося і підіймало догори хвіст, наче поважний дорослий кіт.
Котик виявився справді неординарним – миттєво став ходити в туалет не в лоток, попри те, що був до нього привчений, а у ванну. Прибирати значно зручніше – і не смердить геть. Щойно він робив свої потреби, по квартирі долинало нявчання – малюк повідомляв, що він відвідав ванну кімнату. Власне кажучи, швидко призвичаївся.
Але наступного тижня його безтурботне та щасливе існування закінчилося – в оселі з’явився пес. Абсолютно раптово, не плануючи, ми привели до родини цуценя, дворнягу. Миле створіння, що нагадує німецьку вівчарку, відразу ж прижилася до життя в квартирі та нічого не боялася. Натомість кошеняті доводилося несолодко, дарма що були діти одного віку. Він спочатку так перелякався, що видерся на височенний, під стелю, холодильник – прагнув сховатися – і впав за нього, сердито сичачи. Насилу витягли звідти.
З появою пса у кошеняти настрій зіпсувався: хвіст був опущений, нявкання більше не було чути. Лише сичання та невдоволений погляд. Песик, ми її назвали Джульєтта, усіляко намагалася встановити з котиком зв’язок, але Зайченя всіляко відкидав усі спроби. Ми вже були зневірені, але тут трапилося те, що й мало статися – вони все ж таки познайомилися ближче.
А сталося це так: кошеняті було дуже сумно (таки постійний пригнічений стан порядком набридає) і, коли собака спала, розкинувшись на підлозі, Зайченя підійшов до неї. Його дуже зацікавив собачий хвіст, що так привабливо сіпався уві сні. Бац! – І лапа кошеняти опустилася на нього, намагаючись зловити. Пес, звичайно, одразу прокинувся та здивовано подивився на кота. Чого це ти тут робиш? – Виразно читалося в її погляді. На що кіт “відповів” зухвало: “Та так, ось пограти захотілося”. Звісно, їхньої розмови ми не чули, та за виразом морд було все й так зрозуміло. Так і відбулося їхнє перше спілкування та знайомство.
Помалу тварини почали звикати один до одного: кіт не сичав, коли Джулія проходила повз нього, а пес не гарчав, коли кошеня підбігало до її миски. Потім розпочалися перші ігри. Обидві тварини перебували в гарному гуморі та були налаштовані грайливо. Цуценя підійшло до кошеняти та почало його нюхати. А кошеня тицьнулося мордою в мокрий ніс собаки і, підстрибнувши, повисло на її шиї, обвивши передніми лапами, не випускаючи кігтів. Пес злякався, проте швидко збагнув, що до чого й легесенько штовхнув носом кота. Перша гра відбулася.
З того часу наші «хлопці» стали порядком бешкетувати вдвох. Щоранку, приблизно о сьомій годині, по квартирі починалися «слонові біги», так ми це прозвали. Зайченя і Джульєтта шалено носилися по квартирі, граючи в «квача». І їх зовсім не турбувало, що ще рано-вранці, що всі сплять, що вони заважають господарям і сусідам… Вони ГРАЛИ. І їм було весело.
Ось так кошеня і цуценя здружилися і стали нерозлучними товаришами. Коли собака йшла гуляти, кіт сідав перед вхідними дверима та жалібно нявчав, гукаючи Джульєтту. А коли Зайчика відвозили на дачу, тоді собака дуже сумував за ним і весь час дивився на його спальне місце. І, звичайно, нам не хотілося розлучати друзів, тому ми намагалися скрізь їх тримати разом. Так, наприклад, у машині, дорогою на дачу, коли кіт лежить у дорожній клітці, а собака сидить на задньому сидінні, вони перегукуються один з одним. Зайченя висуне мордочку з клітки, подивиться на Джулю і тихо нявкає. Пес у відповідь лизне його і гавкне. Просто кохання якесь….
І з цього часу ми переконалися в дружбі пса з кішкою, хоча раніше дивувалися, як таке можливо. Справжню дружбу можна дійсно побачити між домашніми улюбленцями, збагнути, що один без одного тваринам погано, вони нудьгують.
Багатьох турбує питання: «У якому віці краще заводити цих чотирилапих?» Звичайно ж, найлегше один до одного звикають малюки. Але трапляється і так, що в сім’ї вже є доросла тварина, а господарям хочеться завести ще одного друга. Найкраще, якщо він буде маленьким (від 3 до 12 тижнів).
Перша зустріч тварин має відбуватися під наглядом – мало що? Адже один із них ще дитина, а другий – господар будинку. Потрібно, щоб «малюк» принюхався, а «господар» познайомився із його запахом. Підштовхувати до знайомства в жодному разі не потрібно – тварини самі вирішать, коли це станеться. Зазвичай, перше знайомство відбувається на відстані. Ще це називається “знайомство запахів”. Звірі принюхуються одна до одної.
Між цими тваринами – кішками та собаками – спочатку ніколи не було ворожнечі, тому мирне проживання та навіть дружба цілком можливі. Подивіться на ілюстрацію із сайту Питомец.ру – це справжні друзі!
