До 34 років австралієць Джон Філі сидів у затишному домашньому кріслі у місті Брісбені, а тепер осідлав коня, живе у юрті та веде спосіб життя монгольського кочівника.
Майже 40% населення Монголії живе у столиці, Улан-Баторі. Інші – ведуть кочовий спосіб життя, як і в минулі століття переміщаючись верхи від пасовища до пасовища. Дев'ять місяців року монгольські пейзажі нагадують зону вічної мерзлоти, влітку — пустельну поверхню Марса. Туристів сюди не особливо тягне, та й країна не надто пристосована до прийому гостей: готелів (у звичному розумінні цього слова) поза столицею, Улан-Батора, ні — приїжджому доводиться ночувати в юрті.
2015-го влада вирішила відродити Даншиг Наадам — буддистське свято, яке об'єднує всіх монголів. Фестиваль з ярмарками, масовими молитвами, танцями, іграми та піснями, за задумом, має залучити туристів до Монголії.
До того часу головним приводом для візиту до Монголії було Наадам — свято на честь перемоги народної революції 1921 року. Під час Наадама проходять змагання з боротьби, стрільби з лука та кінні стрибки, де беруть участь 35 тисяч борців, 40 тисяч наїзників та 1,5 тисячі стрільців. А на фестиваль верблюдів у Даланзадгаді (пустеля Гобі) з'їжджаються туристи з усього світу – подивитися на парад та перегони на верблюдах.
Австралійський фотограф Джон Філі приїжджає сюди останні чотири роки і вже встиг стати своїм для кочівників, хоча перший його візит до Монголії був випадковістю — країна виявилася просто першим місцем на карті.
Кілька років тому Філі не знав по-монгольськи ні слова, а зараз проводить у країні кілька місяців на рік, їздить на коні, звик спати на підлозі юрти і є з однієї тарілки з великою монгольською родиною.
Джон Філі, фотограф:
— До Монголії я приїхав у 2014 році, бо мені здалося, що моє життя вже не те і мені терміново потрібно пережити те, чого я ще не відчував, і дізнатися про те, чого я ще не знав. Я й досі продовжую працювати тут, бо хочу зрозуміти, що лежить за межами імпульсів нашого сприйняття чужої культури. До Монголії я приїжджаю вже 4 роки і проводжу тут від двох тижнів до півроку. Я знаходжуся тут навіть зараз — правда, оговтаюся від хвороби і поки що лежу в ліжку.
Коли я знімаю проект, то часто сплю на підлозі у юртах разом із своїми героями, не намагаючись від них відгородитися. Спочатку я не знав жодного слова по-монгольськи і свідомо відмовився від перекладача. Я намагався проводити з місцевими мешканцями весь свій час, спостерігаючи за ними та контактуючи будь-якими способами. Наприклад, за допомогою посмішки. Це дуже скорочує відстань. А постійне спостереження, можливо, давало мені більше інформації, аніж могли б дати розмови.
Іноді я уявляв, що Монголія – планета, яка, судячи з пейзажів, знаходиться від Сонця ще далі, ніж Земля. Мені здавалося це веселим, і, взагалі, я так дурів, бо в мене раптом з'явилося багато вільного часу. Спочатку подорож до Монголії була для мене можливістю пожити так, як я ніколи не жив раніше. Я раптом захотів поїхати подалі від будинку, і в той період це здавалося мені єдиним здоровим рішенням. Насамперед я зміг оцінити перспективи, які не видно у щоденній рутині.
Більше третини населення Монголії мешкає в Улан-Баторі. Треба сказати, що це нормальне місто, і там не їздять на конях. У столиці багато машин та автобусів, а у сільській місцевості — так, усі їздять на конях. Коли я вперше приїхав до Монголії, то, звичайно ж, одразу покатався на коні. Я й вирушав сюди з метою поїздити на коні та зустрітися зі справжніми кочівниками. За три дні я здався. Я можу проїхатися на коні, але скакати постійно і вести кочовий спосіб життя зовсім інше, це дуже важко.
Мій проект називається “Аутсайдер”, по-перше, тому, що я хотів дізнатися, що лежить за межами моїх знань. По-друге, назва – відсилання до людей, які живуть відірваними від глобалізації та західного світу. Монголи, на відміну від нас, все ще дуже залежать від природи і живуть у діалозі з нею. По-третє, я точно був аутсайдером у тій обстановці, і тільки те, як люди реагували на мене, зробило проект можливим.
У середньому я проводжу в Монголії 4 місяці на рік і періодично повертаюся до рідного Брісбена. Поки що я не можу сказати, що мешкаю тут увесь час, але хто знає, що буде далі.
Источник: zefirka.net
