Китай 1950-х - 1960-х років на вуличних знімках Фан Хо

Він називав вулиці «живим театром», а себе порівнював із ковбоєм, у якого всього одна куля, щоб потрапити в «вирішальний момент», бо плівка коштувала дорого, а вдалий вуличний кадр міг розчинитися в одну мить.

Знаменитий китайський фотограф-самоук Фан Хо (Fan Ho) з раннього віку почав документувати навколишній світ. Батько здивував його Rolleiflex на 14 день народження, а через рік Хо забрав головний приз у місцевому конкурсі художньої фотографії. За всю кар'єру він отримав понад 280 нагород і обирався почесним членом у десятках фотографічних товариств по всьому світу – від Сінгапуру до Бразилії.

Хо зачаровували шум і суєта мегаполісу, з насолодою фотограф вдихав його повітря, блукав ним і вивчав. Кадри майстра наповнені чарівним поєднанням світла та тіні, які злагоджено доповнюють всю композицію. У роботах із колекції під назвою «Гонконг учора» (Hong Kong Yesterday) він відобразив сутність міста протягом 1950-х та 1960-х років.
Надворі траплялося чимало пригод. «Дівчата, які побачили мене за зйомкою, починали зачісуватися і просили сфотографувати їх знову», – розповідав Фан Хо. Але траплялися й інші випадки. Якось за ним погнався озброєний ножем м'ясник. “Він погрожував, що заколе мене і вимагав, щоб я повернув йому його дух”.

Але жодні перипетії не завадили Хо знімати все життя. Він завжди дивився надвір як на живий театр і продовжував використовувати плівку. Мені подобається чути звук затвора. Для мене це як музика. Ще подобається знімати, коли сонце сідає низько, щоб отримувати довгі тіні, – розповідав майстер. – У мій час негатив коштував дорого, щоб натиснути на затвор, коштувало грошей. Я був як ковбой із однією кулею, а не з автоматом, шукаючи цей вирішальний момент».
«Приціл» Хо часто прямував у бік природної геометрії міських провулків та жвавості ринків; у кадрах народжувався споглядальний настрій та фотографії виходили ліричними та глибокодумними, як китайська поезія. Творчість фотографа високо цінують колекціонери та критики по всьому світу. Одні називають його «поетом з фотоапаратом», інші – «Картьє-Брессоном Сходу», байдужих не спостерігалося.