Декілька років тому чергова модна тенденція дісталася нашої країни – йоркширський тер'єр. Немає тих, кому байдужа ця порода – їх або палко люблять, або терпіти не можуть. Я завжди не любила псів – кошлаті, люті, неприємно пахнуть. І ось одного прекрасного дня переді мною постав він (чи вона) – йоркширський тер'єр у всій красі. Його величний, царський погляд, яким він наділяв навколишніх, завоював мене з першого погляду.
На таке відповідальне рішення – завести пса, у мене пішло 9 місяців (досить знаковий період). За цей час я встигла прочитати різноманітні матеріали про виховання, харчування, догляд, а також відверті історії задоволених власників йоркширського тер'єра. Останні тижні, перед тим як забрати собаку у заводчика, були найскладнішими – хотілося скоріше її отримати, почати за нею доглядати, дресирувати, забавлятися. Відчувалася певна пустота в оселі – ніби не вистачає якоїсь її частки. Особливо сумно було спостерігати за поки що вільною лежанкою – вона була куплена, безумовно, заздалегідь.
І ось нарешті довгоочікуваний день настав. Я була готова до всього – до несамовитих дитячих криків, до матері, яка відчайдушно захищає своїх цуценят, до сліз і мокрих плям. Я чекала лише на одного цуцика, який побачить мене, потягнеться і стане моїм найвідданішим другом. Але все виявилося зовсім інакше … Замість одного мене радісно зустріли всі три цуцики, і жодні поради, на кшталт подзвонити ключами або подивитися, хто перший замахає хвостиком, не стали в нагоді. Вибирали досить просто – дівчинку і все.
Не можу сказати, що моя Грета (так ми назвали песика), особливо переживала з приводу зміни місця проживання. Через пару хвилин, в авто, вона почала озиратися навкруги, обнюхувати і лізти, куди тільки можна. До квартири вона зайшла вже як повноправний господар, спершу обнюхавши всі кутки, і одразу визначила місце для туалету, яке досі ним і залишається.
Спочатку це було миле створіння, такий собі волохатий чоловічок, що стоїть на задніх лапках і радісно махає хвостиком. Слухняна, уважна, терпляча і тактовна. Спочатку … До чотирьох місяців, тобто через два, після того як вона оселилася у нас, мила дівчинка поступово почала перетворюватися на симпатичного монстра. Розчісувати мене надумала? А я на килим напісяю! Їжею не ділишся? А я з рота витягну! Наказати надумала? А я тобі ноги покусаю! Спати не лягаєш? Буду прибігати і гавкати, поки не ляжеш!
Згодом вона збагнула, з ким і як поводитися, кому як можна помститися. Наприклад, якщо я хвилювалася через плями на килимі, вони з’являлися переді мною, з демонстративним «Гав!». Вона також знала, що шкребти кігтями мою голову вночі зовсім не дієво, я все одно не встану, зате з мамою цей трюк спрацьовував на відмінно. За ніч їй доводилося вставати по 5-6 разів – то за кісточкою, то за сухариком, то води налити. Особливий клопіт доставляла її шалена любов до зелених кісточок, які ось хоч розбийся, але знайди о 2 годині ночі!
Якось я почула, що собака жалібно стогне. Жахлива думка промайнула в голові: «Помирає…». Миттєво підскочивши, побігла на звук і побачила таку картину: цуценя сидить і скиглить на краю столу – виявляється, ми вирішили підкорити нову висоту! Для нас було загадкою, чому вона почала проводити все більше і більше часу на кухні, аж поки не виявилася величезна нестача сухариків і бубликів з вази. Саме за ними Грета й дерлася на стіл.
Особливо забавний випадок трапився одного вечора. Вся родина вже вляглася спати, я теж. Раптом я відчула, що хтось тихо-тихо йде моїм ліжком, наближається до голови, обнюхує і раптом починає лапкою витягувати з вуха беруші (звукоізоляцію для вух від гавкоту). Не ворушачись і не відкриваючи очей, я запитую: «Чим можу допомогти?». Цуцик лякається, миттю тікає у свою лежанку, лягає і робить вигляд, що вже давно спить, а на питання «Це що таке?» здивовано піднімає голову, ніби говорячи: «А я що? Я сплю вже давно…». Хочу зазначити, що беруші виявилися її другою пристрастю після зелених кісточок.
З кожним днем щеня ставало все більш вимогливим і нахабним. Греті нічого не вартувало пройтися по господині, прикусити її, щоб не заважала займатися справами, залізти до неї в тарілку. Щодня, по годині, вона гасала по квартирі і гавкала просто так – мабуть, тренувала голосові зв’язки. Все це від нестачі виховання, скажете ви? Звісно! Візьміть недосвідченого власника, який в житті не тримав пса на руках, додайте вмілі маніпуляції та кмітливість цуценя, додайте красу і чарівність йоркширського тер’єра – і ось ви отримуєте задоволеного собаку, що зухвало їздить на шиї у свого господаря. І не забудьте на десерт відсутність згоди в методах виховання – без нього ніяк.
Чи нарікаю я? Швидше за все, ні. Адже я виховала саме так, як могла, і підозрюю, як хотіла. Цього літа їй виповниться чотири роки. За останніх півроку вона стала більш зрілою, мудрішою, спокійнішою. Гавкає тепер виключно на сусідів і незрозумілі звуки, накидається на швабру. Слідкує, щоб обід не пригорів, кличе до телефону. Вранці будить на роботу, причому в зазначений час. Щоправда, як і раніше, вимагає кісточки, але тепер тільки тоді, коли вони є. Вранці облизує, підставляє пузико для почухування. Іноді навіть ділиться сухариком.
Хто я – господар чи раб своєму йоркширському тер’єру, я не знаю. Мабуть, у нас з нею партнерські стосунки – ти поважаєш мої інтереси, а я поважаю твої. Крок ліворуч, крок праворуч – війна. Але якщо дотримуватися чужих меж, то життя не тільки стерпне, а й досить щасливе. Адже песик в оселі, яким би він шкідливим не був – це завжди радість.
