1950-ті роки, розпал холодної війни. Радянський Союз вже успішно випробував свою першу атомну бомбу та починає активно розвивати стратегічну авіацію. Бомбардувальники Ту-4, здатні долетіти до США, стають серйозною загрозою американській безпеці. У відповідь на це США вирішують розробити радикальний засіб захисту – ядерну ракету «повітря-повітря» AIR-2 Genie.
Історія AIR-2 Genie («Джинні») почалася 1954 року, коли американські військові задумалися про те, як ефективно перехоплювати радянські бомбардувальники. ВПС США ініціювали програму розробки ракети «повітря-повітря» з ядерною бойовою частиною. Замовлення створення такої ракети отримала компанія Douglas Aircraft Company (пізніше McDonnell Douglas). Вже 1955 року перший прототип був готовий до випробувань, а 1957 року ракета, яка отримала офіційне найменування AIR-2 Genie (заводський індекс MB-1), надійшла на озброєння.
Чому саме ядерна?
На той час винищувачі були озброєні переважно гарматами та некерованими ракетами. Цього було явно замало, щоб ефективно стратегічним бомбардувальникам. Шанси збити які гарматним вогнем чи залпом некерованих ракет були вкрай малі. Перші керовані ракети “повітря-повітря” тільки з'являлися і були ще дуже недосконалі. Наприклад, перша повітряна перемога з використанням керованої ракети AIM-9 Sidewinder була здобута лише 1958 року.
У таких умовах ядерна бойова частина видавалася ідеальним рішенням. AIR-2 Genie була некерованою. Навіщо ускладнювати конструкцію, якщо радіус ураження ядерного вибуху і так досить великий? Достатньо випустити ракету у бік ворожого бомбардувальника, і справа зроблена. Звичайно, такий підхід виглядає досить безрозсудно, але на той час про наслідки ядерних вибухів знали набагато менше, ніж зараз.
AIR-2 Genie була досить простою за конструкцією. Довжина – 2,95 метра, діаметр – 44,5 см, вага – 373 кг. Максимальна дальність запуску – близько 10 км. Ракета рухалася твердопаливним двигуном, який за 12 секунд роботи розганяв її до швидкості 3,3 Маха (понад 1100 м/с). Після завершення роботи двигуна здійснювався підрив ЯБЧ програмованим дистанційним підривником. Після пуску ракети винищувач-носій мав швидко піти убік, щоб залишити зону можливого ураження вибухом.
На ракеті встановлювалася спеціально розроблена ядерна бойова частина W25 потужністю 1,5 кілотонни. Це була боєголовка малої потужності, створена для ураження повітряних цілей. W25 мала комбінований ядерний заряд з урану та плутонію. Ефективний радіус ураження W25 складав близько 300 метрів.
Перші випробування
Незважаючи на те, що AIR-2 Genie знаходилася на озброєнні майже 30 років, вона жодного разу не застосовувалась у бойових діях. Єдине випробування цієї ракети з ядерною боєголовкою відбулося 19 липня 1957 року в рамках серії ядерних випробувань “Операція Plumbbob” (з англ. – “Відвіс”) на полігоні в Неваді.
«Операція Plumbbob» проводилася з травня по жовтень 1957 року і включала 29 ядерних вибухів. Більшість із них були атмосферними та проводилися за допомогою веж чи аеростатів. Саме в рамках цієї операції відбувся єдиний в історії повітряний ядерний вибух, зроблений ракетою AIR-2 Genie.
Ракету було запущено з борту винищувача-перехоплювача F-89 Scorpion. Вибух стався на висоті 5639 метрів.
Випробування Джіні були своєрідним PR-ходом ВПС США. Військові хотіли не просто протестувати нову зброю, а й довести її «безпеку» для громадянського населення. Для цього прямо під епіцентром майбутнього вибуху було встановлено платформу, на якій розмістилися п'ять офіцерів ВПС та фотограф. Всі вони були у звичайній польовій формі і не мали жодних спеціальних засобів захисту від радіації.
Фотограф сфотографував цю сцену для історії: п'ятеро чоловіків спокійно стоять під місцем, де за кілька хвилин пролунає ядерний вибух. Поруч із ними – табличка з написом «Ground Zero. Population 5» (Епіцентр. Населення 5 осіб).
Випробування пройшло успішно в тому сенсі, що всі п'ятеро офіцерів вижили і не отримали жодних видимих пошкоджень в результаті вибуху. Останній із них помер у 2014 році у віці 85 років. Проте говорити про повну безпеку такого експерименту не доводиться. Учасники випробування отримали певну дозу радіації, яка могла вплинути на їхнє здоров'я у довгостроковій перспективі.
Операція Plumbbob і, зокрема, випробування AIR-2 Genie, викликають багато питань. Чи була мета цих випробувань виключно науковою, чи військові переслідували також пропагандистські цілі, прагнучи переконати громадськість у «безпеці» ядерної зброї? Відповідь на це питання залишається відкритою.
AIR-2 Genie залишалася на озброєнні ВПС США до 1985 року. За цей час було випущено понад 3000 ракет. Єдиним експортним замовником «Джинні» стала Канада, яка отримала ці ракети для озброєння винищувачів-перехоплювачів CF-101 Voodoo. Проте навіть у Канаді «Джинні» перебували під контролем американських військових і зберігалися на спеціальних базах.
Чому від ракети відмовилися
До кінця 1950-х років на зміну бомбардувальникам як основному засобу доставки ядерної зброї прийшли міжконтинентальні балістичні ракети (МБР). МБР були набагато швидшими і практично невразливими для засобів ППО того часу. Поява МБР змінила весь характер ядерного протистояння. Тепер загроза йшла не від армад бомбардувальників, а від ракет, які могли долетіти до мети за лічені хвилини.
З появою МБР виникла концепція гарантованого взаємного знищення. Суть цієї концепції полягала в тому, що будь-яка ядерна атака однієї зі сторін неминуче призведе до удару у відповідь. Ця доктрина, хоч і звучить парадоксально, відіграла важливу роль у підтримці миру під час холодної війни. Жодна із сторін не наважувалася на перший удар, розуміючи, що це призведе до самознищення.
За цих умов AIR-2 Genie стала просто непотрібною. Навіщо використовувати ядерні ракети для перехоплення бомбардувальників, якщо набагато більшу небезпеку становлять МБР? «Джинні» перетворилася на релікт минулого, нагадування про початковий етап холодної війни, коли основна загроза походила від бомбардувальної авіації.
Источник: zefirka.net
