Бійцівський клуб: секрети створення роману, його екранізації та наслідки їх популярності

Романи «короля контркультури», одного з лідерів сучасної масової літератури, культового письменника «покоління Х» Чака Паланіка завжди сприймалися як виклик і породжували величезну кількість суперечок. Найпопулярнішим і провокаційним і досі залишається «Бійцівський клуб». Всесвітню популярність автору цей роман приніс після його екранізації Девідом Фінчером у 1999 році. У головних героїв з'явилося багато наслідувачів, що призвело до шокуючих наслідків.

Чак Паланік

Паланік відкрив у собі літературне обдарування у зрілому віці – після 30 років. До цього він закінчив факультет журналістики Орегонського університету, якийсь час працював кореспондентом, а потім влаштувався механіком на автомобільну фабрику. Щоб відволіктися від повсякденної рутини, Паланік відвідував групи підтримки для невиліковних хворих. Цей факт пізніше знайде відображення у «Бійцівському клубі».

З тією ж метою – аби відволіктися від важкої роботи – він одного разу вирушив на письменницькі курси Тома Спенбауера, і той помітив схильність Паланіка до літературної творчості. Першим романом стала «Безсоння», ця книга так і не була дописана, хоча деякі її ідеї – наприклад, про роздвоєння особи – автор пізніше використовує у «Бійцівському клубі». Наступний роман «Невидимки» відкинули видавці за надмірний натуралізм і цинізм. Немов на помсту видавцям, третій роман Паланік робить ще більш натуралістичним, зухвалим і похмурим. То справді був «Бійцівський клуб». Як не дивно, цього разу видавець погодився опублікувати роман.

Едвард Нортон у фільмі *Бійцівський клуб*

«Бійцівський клуб» спочатку був невеликою розповіддю, сюжет якої пізніше виріс у повноцінний роман. Ідея «Бійцівського клубу» зародилася після того, як письменник якось під час відпочинку на природі вплутався у масову бійку. Коли він звідти повернувся з побоями, ніхто з колег навіть не поцікавився, що з ним сталося.

На перше запитання, яке поставили автору після видання роману: «Де насправді знаходиться бійцівський клуб?», Паланік відповів, що такої організації не існує і це є плід його вигадки. Однак відомо, що в юності автор був членом «Товариства Какофонії» – угруповання, учасники якого у стані алкогольного сп'яніння бавилися дрібним хуліганством. Однак письменник наголошує, що сам не є прототипом Тайлера Дердена – альтер-его головного героя: «Книга дозволила зберегти найдикіші роки мого життя. Але я ніколи не був Тайлером Дерденом. Коли я дурив когось, напивався і потрапляв у переробки, я казав людям, що мене звуть Нік. Так звали мого покійного українського дідуся. Мій друг Джефф – реальний прототип Тайлера Дердена – робив жахливі речі з їжею, коли працював офіціантом на прийомах у багатих готелях. Та майже нічого в книзі не вигадано».

Виданий 1996 р. роман мав неймовірний успіх і в критиків, і рядових читачів. У 1999 р. Девід Фінчер приступив до його екранізації, яка стала настільки вдалою, що навіть Паланік назвав її кращою за сам роман. Головні герої книги, зіграні Едвардом Нортоном, Бредом Піттом та Хеленою Бонем Картер, на екрані були настільки переконливими та життєподібними, що миттєво перетворилися на культових персонажів.

Після виходу фільму почався масовий психоз, Америкою прокотилася хвиля «тайлердерденівських» повстань: програмісти запускали віруси в комп'ютери своїх компаній, офіціанти псували їжу відвідувачів ресторанів, по всій країні молоді люди організовували власні бійцівські клуби.

Бред Пітт та Едвард Нортон у фільмі *Бійцівський клуб*

Паланік був шокований тим, який вплив мала його книга та екранізація роману на масову аудиторію. Основні ідеї «Бійцівського клубу» були витлумачені хибно: замість спонукання розібратися в собі та своїх справжніх бажаннях читачі побачили у романі заклик до насильства та погромів у супермаркетах. На щастя, в останній момент видавець попросив автора змінити за одним інгредієнтом у його рецептах виготовлення бомб, інакше наслідки могли б стати ще катастрофічнішими.

Про ці наслідки Паланік написав есе «Мавпячі звички»: «Коли почалися зйомки «Бійцівського клубу», великі люди з Голлівуду зізнавалися мені: книга тому мала такий успіх, що дуже хотілося наслідувати її героїв. Наприклад, вони самі, подібно до якихось розсерджених юних кіномеханіків, стали вставляти порнокадри у звичайні фільми. Люди розповідали мені про те, як вони сякали в гамбургери, працюючи кухарями у фаст-фудах. Про те, як в аптеці міняли в коробках флакони з фарбою для волосся і приходили подивитися, як люди, що пофарбували волосся в зовсім дикі відтінки, репетували на менеджера з продажу. Це було десятиліття «трансгресивної прози». Це були романи про поганих хлопців, які знемагають від нудьги, які намагаються зробити щось таке, що дасть їм можливість відчути себе живими людьми».

Чак Паланік

Джерело: http://www.kulturologia.ru/blogs/161116/32265/

Источник: zefirka.net

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються дані ваших коментарів.