Мінога, хоч і схожа на вугра, насправді не має з ним нічого спільного, як і з в’юном. Це унікальна хребетна істота, позбавлена щелеп. Її рот – це кругла присоска, усіяна зубами. Кісток у міноги немає зовсім: її скелет складається з хрящів, а замість хребта протягом усього життя зберігається пружний тяж – хорда. На відміну від риб, вона не має луски та парних плавців, лише спинні й хвостовий.
Чи є мінога рибою, залежить від точки зору. Українські зоологи та Червона книга України відносять міног до окремого класу круглоротих. Натомість в англомовних довідниках їх називають безщелепними рибами. Цікаво, що Карл Лінней у 1758 році взагалі зарахував міног до земноводних, а їхніх найближчих родичів – морських міксин – до червів.
З погляду еволюції, короп є ближчим до людини, ніж до міноги. І короп, і людина належать до групи хребетних зі щелепами. Гілка, від якої походять міноги, відокремилася ще до появи щелеп у хребетних, понад 480 мільйонів років тому. Найдавнішій знайденій мінозі близько 360 мільйонів років, і вже тоді вона мала присоску з зубами.
Сім дірочок за очима – це зябра, і дихає ними мінога «назад-вперед»
За кожним оком міноги розташований ряд із семи круглих отворів. Всередині кожного отвору – зябровий мішок, і кожен з них відкривається назовні своєю дірочкою. Єдина ніздря у міноги знаходиться на тім’ї. Німці називають міногу «дев’ятиочкою»: з одного боку видно сім отворів, око та ніздрю – виходить, дев’ять «очей».
Ці отвори слугують мінозі для дихання, навіть коли її рот зайнятий. Присмоктавшись до каменя чи іншої риби, вона не може вдихати ротом. Тоді зяброві мішки працюють як насос: розширюючись, вони втягують воду через зовнішні отвори, а стискаючись, виштовхують її назовні. Таким чином, мінога дихає, не відриваючись від свого «сніданку».
Зуби в міноги рогові, як нігті
Присоска міноги зсередини повністю вкрита зубами, розташованими колами. Ці зуби не кісткові, а зроблені з кератину – тієї ж речовини, що й наші нігті. Вони порожнисті всередині. Під кожним зубом росте запасний, і коли старий стирається, на його місце стає новий. Морська мінога за два роки дорослого життя змінює зуби приблизно 30 разів.
Посередині присоски знаходиться язик-поршень з роговими пластинками. Ним мінога зішкрібає шкіру та м’ясо. А зуби ж головним чином потрібні для надійного утримання.
Ротом мінога долає пороги і навіть 12-метрові водоспади
Рід морської міноги має назву Petromyzon, що грецькою означає «той, що смокче каміння». Дорослі міноги тримаються ротом за каміння на дні. Це дозволяє їм залишатися на місці у швидкій течії та підійматися вгору річкою на нерест, долаючи пороги та кам’янисті ділянки: присмокталась – підтягнулася, присмокталась – підтягнулася.
Тихоокеанська мінога в Америці таким чином підіймається навіть скелями водоспаду заввишки близько 12 метрів. Хоча цей шлях долає невелика кількість міног, більшість використовує спеціальні рибоходи.
Кров п’є менш ніж половина видів
У світі існує близько сорока видів міног, і лише 18 з них живляться кров’ю. Така мінога присмоктується до боку чи зябер риби, зішкрібає язиком шкіру, п’є кров і їсть м’ясо. Річкова мінога, перебуваючи в морі, присмоктується до оселедця, шпрота чи тріски. Велика здорова риба зазвичай виживає після нападу, залишаючи по собі круглий шрам.
Решта 22 видів дорослими не їдять нічого. Їхній кишківник відмирає ще під час перетворення з личинки, тому все доросле життя, яке триває менш як рік, вони проводять на запасах, накопичених у дитинстві. Мінога росте лише на стадії личинки, а дорослою може навіть зменшитися в розмірах. Одна з таких – українська мінога: її личинка виростає до 23 см, а доросла особина зменшується до 22 см.
Піскорийку довго вважали іншою твариною
Личинку міноги в Україні називають піскорийкою, а в науці – амоцетом, що грецькою означає «той, що спить у піску». Обидві назви вказують на її середовище проживання: роками вона сидить у намулі та піску біля берега, де течія тиха, виставляючи назовні лише рот. Зубів у неї немає, а рот має форму підківки. Піскорийка проціджує воду і живиться тим, що приносить течія: дрібними водоростями, органічною зависсю та мікробами.
Очі піскорийки закриті шкірою, вона розрізняє лише світло й темряву. Світлочутливі клітини розташовані у шкірі, найбільше – на хвості. Це дозволяє їй помічати, коли хвіст визирає з намулу.
У ґрунті піскорийка живе 4-6 років, у деяких видів – довше. Потім за кілька тижнів вона перетворюється на дорослу особину: з’являються очі, присоска, зуби. Ці зміни настільки разючі, що в XIX столітті піскорийок описували як окремий рід тварин – Ammocoetes. Лише у 1856 році було з’ясовано, що це личинка міноги, хоча «нові види» за личинками описували ще десятиліттями.
Нерест у міноги буває раз у житті
Річкова мінога, яка не водиться в Україні, нагулюється в морі, а на нерест заходить у річки – восени та взимку. На Балтиці хід починається наприкінці вересня, а в Латвії пік припадає на жовтень-листопад. У річці мінога вже не харчується, її зуби тупляться, тіло стає коротшим. Так вона чекає весни.
Навесні міноги риють гніздо – ямку в гравії – перетягуючи камінці ротом. У річкової міноги каміння присоскою посуває самець, а самиця заглиблює ямку. Під час нересту самиця тримається присоскою за камінь біля краю гнізда, а самець – присоскою за її голову. Після нересту всі міноги невдовзі гинуть, річкова – приблизно за два тижні.
У Латвії міногу їдять у желе, а Чарльзу III поклали на пиріг міног із тіста
У латвійській Царнікаві річкову міногу ловлять пастками в гирлі річки Гауя, коли вона йде на нерест. Патрати її не потрібно, адже під час ходу мінога вже не їсть, і всередині в неї майже порожньо. Міногу смажать на вільховому вугіллі по 4-5 хвилин з кожного боку, потім тушкують у підсоленій воді до м’якості. Після цього її складають у дерев’яну діжку під гніт і заливають охолодженим відваром – виходить мінога в желе. До речі, мінога зображена навіть на гербі Царнікави.
Англійське місто Глостер з XII століття дарує монарху пиріг із міногою на коронацію, а раніше це було різдвяною традицією. До коронації Єлизавети II у 1953 році спекли пиріг вагою 9 кг. До її ювілею у 2012 році британських міног не знайшли, і їх довезли з Великих озер в Америці. На коронацію Чарльза III у 2023 році пиріг зробили зі свининою, а зверху розмістили двох міног, виготовлених з тіста.
В Україні є два види міног – і обидва в Червоній книзі
На території України мешкають два види міног – українська та карпатська.
Українська мінога – це саме та, яка дорослою не харчується. Її було відкрито саме в Україні: описали її у 1931 році за міногами з річки Харків. Цей вид населяє чисті ріки та струмки зі швидкою течією та кам’янисто-піщаним дном. Її знаходили в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Пруту, Сірету та в пониззі Дунаю. На жаль, зараз її чисельність різко скоротилася: у самому Дніпрі та його великих притоках, а також у Дністрі й Сіверському Дінці вона майже зникла, і зрідка трапляється в малих річках. Це пов’язано зі зміною екологічного стану річок та їхнім забрудненням. Нереститься українська мінога у квітні-травні, після чого гине.
Карпатська мінога мешкає виключно в басейні річки Тиси на Закарпатті, переважно на висоті понад 250 метрів над рівнем моря: у річках Латориця, Боржава, Тересва, Теребля, Ріка, Уж. Вона є паразитом, але харчується лише перший рік після перетворення, а потім припиняє їсти. З 1970-х років її чисельність значно зменшилася.
Міногу, в’юна та вугра в Україні часто плутали між собою, а також зі зміями. На річці Прут таких риб називали «гадиною сліпою» і вважали отруйними зміями. На Тисі їх називали «вужем», а «веретенницею» в Карпатах іменували і міногу, і в’юна. Для карпатської міноги на Закарпатті зафіксовано аж 24 місцеві назви.
Впізнати міногу досить просто: вона не має щелеп і луски, її рот – це кругла присоска, а за оком розташований ряд із семи дірочок, ніздря – на тім’ї. У в’юна навколо рота є вусики, у вугра – звичайні щелепи, а п’явка – це взагалі черв’як, що складається з кілець. Піскорийка ж схожа на напівпрозорого або бурого черв’ячка з ротом у формі підківки.
Якщо ви спіймали міногу чи піскорийку, відпустіть їх одразу, навіть якщо вони здаються пораненими. Обидва українські види занесені до Червоної книги, і згідно з правилами аматорського рибальства, їх заборонено ловити, тримати в садку чи перевозити додому. Брати піскорийку на наживку також заборонено, адже це червонокнижний вид, навіть на стадії личинки.
Дізнатися більше на: ukr.media