Науковий розвиток та поява машин відправляють безліч популярних колись професій та ремесел у небуття. Прогрес сучасного суспільства спрямований на ліквідацію ручної праці та ослаблення фізичних навантажень задля прискорення продуктивності. Але професії з минулого – це досвід та історія, тому багато хто з них не тільки не забутий, а й відроджується.
Затребуваність міських водовозів
У російських селах проблем з питною водою не було, тому що чи не в кожному дворі викопували колодязь. Інакше було в містах, де придатна для пиття вода завозилася. За доставку відповідав водовоз. Для того, щоб займатися цією справою, необхідно було мати коней, віз і об'ємну діжку.
У великих містах вода була кількох сортів: у зелених бочках підвозилася вода для технужд з річок та каналів, у білих – питна. Супутником водовозу часто був собака, який сповіщав гавканням мешканців про прибуття. Водовози непогано заробляли, користуючись безвихідним становищем городян, які готові оплачувати важкодоступну в центральних густонаселених районах чисту воду. У великих містах професія була потрібна до появи центральних водопроводів на початку 20 століття.
Таємні обов'язки денщиків
При офіцерах російської армії постійної службі перебували прислужники, іменовані денщиками. До їхніх обов'язків входило донесення до підлеглих наказів офіцера, утримання в чистоті його форми та чобіт, у деяких випадках виконання обов'язків охоронця. За Петра I цей пост вважався престижним, денщиками ставали як простолюдини, а й представники почесних пологів. Офіцерські помічники цього періоду займалися дипломатичними та таємними дорученнями царя. Наприкінці 19 століття денщиків не стало, проте неофіційно «професія» існувала і у Велику Вітчизняну, де традиційні обов'язки денщиків виконували водії.
Синхронна праця бурлаків
З 16 століття Росії широко використовувався важкий бурлацький працю. Наймані робітники з бідняків об'єднувалися в так звані артілі і за допомогою мотузки тягали вздовж берега річкові судна. Робота ця вважалася сезонною: бурлаки були затребувані восени та навесні. Їхня праця була вкрай важка фізично і додатково вимотувала своєю монотонністю. Швидкість руху судна залежала як від зусиль бурлаків, а й напряму вітру. Попутний вітер піднімав на судні вітрило, що значно спрощував пересування. Але такий випадок вважався везінням.
Традиційно робоче настроювання бурлаки підтримували піснями. Причому співалися вони з особливим наміром: пісенний ритм допомагав координувати спільні зусилля. З появою пароплавів бурлацька праця виявилася непотрібною, а 1929 року радянська влада взагалі заборонила використання бурлацького потягу окремою постановою.
Проте бурлацька праця обмежено використовувалася у роки Великої вітчизняної війни на малих річках, де були відсутні буксири.
Трубочисти, якими лякали дітей
У російських будинках неслухняних дітей часто лякали чорними сажі сажотрусами. Традиційно ці працівники представлялися в образі мовчазних, похмурих і забруднених чоловіків, які займаються якимось таємним, прихованим від очей працею. Результату їхньої роботи ніхто зазвичай не бачив, бо перевірити стан пічних та камінних труб було важко.
Пробиратися димарями міг не кожен, тому сажотрусом міг стати тільки худорлявий сухожильний чоловік. Ця професія прийшла до Росії на початку 18 століття з появою перших вогнищ з димарем. При дільницях поліції навіть було запроваджено відповідну посаду. Формою чистильника печей зазвичай був практичний чорний костюм та капці, які можна було легко скинути з ніг у процесі роботи.
Кого брали у ліхтарники
Вперше ліхтарне освітлення на російських вулицях з'явилося в Санкт-Петербурзі на зорі 18 століття. Спочатку світло у темний час доби запалювалося лише особливими днями і, зазвичай, лише у центральній частині міста. Але вже до 1720 число ліхтарів наблизилося до півтисячі. Для їхнього регулярного обслуговування були потрібні спеціальні люди. Так і з'явилися ліхтарники, в обов'язки яких входило запалювати світильники ввечері та гасити їх уранці.
Крім цього, ліхтарі заправлялися спеціальним маслом, адже газова система стала використовуватися пізніше. Не обходилося у цій справі і без крадіжки. Щоб припинити розкрадання, до нього додавали скипидар, а пізніше взагалі замінили на гас. У 30-ті роки минулого століття примітивне освітлення вулиць зникло, поступившись електрикою. Разом з ним канула в Лету і професія ліхтарника.
Шорництво у Росії має тенденцію до відродження
До професій, що вмирають, відносять ремесло шорника — майстра з виготовлення бічних кінських наочників для обмеження кута зору (шори). Проте займався такий фахівець виготовленням та іншої кінської амуніції: сідла, вуздечки, стремен. Шорники були відомі ще за часів Стародавньої Русі. Особливо шанувалися ці ремісники козаками, бо від якості збруї часто залежало їхнє життя.
Шорництво було справою сімейною і як національне ремесло передавалося через покоління. Ця праця вимагала майстерних рук і маси навичок. Успіх справи залежав передусім від правильного вибору шкіри для майбутніх виробів. На надійність амуніції впливала кожна окрема заклепка та кожен стібок на ремені. І все це за наявності лише найпримітивніших інструментів. Кожен шорник спирався на сімейний досвід, підкоряючись перевіреним прикметам та правилам. Наприклад, дуги намагалися гнути тільки в дні літнього руху соку, а сушили шкіру виключно в тіні.
Батьки спекулянтів офені
У дореволюційний період Росії орудувала особлива каста бродячих дрібних торговців офені. Зазвичай спонтанна торгівля велася на ярмарках та площах, іноді коробейники (інша назва торговців) приходили з пропозиціями про продаж прямо до будинків. На відміну від купецтва, офені ніяких податків не сплачували та встановленим порядкам не підкорялися.
Таке підприємництво не викликало особливого шанування у суспільстві, торговці часто переслідувалися. Діти професійних офенів навчалися зазивати покупців та продавати їм товар із багаторазовою націнкою. І хоча в народі до офенів ставилися насторожено, з появою на вулиці залітного торговця його одразу оточував натовп.
Мандрівні офені були не тільки джерелом обновок, але зв'язком зі світом, рознощиками новин та пліток. З розвитком централізованого виробництва товарів розвивалася і торгівля, котра перекочувала з базарів у лавки. Таким же шляхом пішли і найбільш успішні офені, які зуміли накопичити капітал. Решта ж виявилася не при ділі. Остаточну точку у справі поставила влада, що прийшла в 1917-му, оголосила приватне підприємництво поза законом.
Джерело: https://kulturologia.ru/blogs/110419/42801/
Источник: zefirka.net
