Кавказька війна – найдовший конфлікт історія Росії, безупинно тривав 47 років. Згідно з офіційними оцінками, завоювання регіону обійшлося імперії у 25 тисяч життів російських солдатів. Загальні безповоротні втрати становили понад 70 тисяч військовослужбовців. Чому російські війська, які легко громили Персію та Османську імперію, загрузли на Кавказі?
Навіщо Російській імперії знадобився Кавказ?
Прагнення встановити контроль над Кавказом було обумовлено відразу кількома економічними та геополітичними причинами.
Регіон знаходився на стику між Європою та Азією, омивався Чорним та Каспійським морями та відкривав доступ до найбагатших торгових шляхів. Тому спроби завоювати регіон робилися ще епоху Івана Грозного, коли біля Кумикії з'явилися перші російські фортеці: Терская і Сунженская.
На початку XIX століття кавказьке питання набуло нового сенсу. Після успішних російсько-перських і російсько-турецьких воєн до складу Росії увійшли грузинські та закавказькі ханства (царства, що колись розташовувалися на території сучасного Азербайджану).
Північнокавказькі князівства, формально підпорядковані Санкт-Петербургу протягом XVIII століття, фактично зберігали незалежність. В умовах, коли царський уряд планував подальшу експансію на південь, горяни-мусульмани розглядалися як дестабілізуючий фактор.
І турки, і перси, а також Великобританія, що претендувала на гегемонію в Середній Азії, підтримували сепаратистські настрої на Північному Кавказі. Це становище ставало тим більше нестерпним разом із традиційним способом життя горян. Місцеві джигіти влаштовували грабіжницькі набіги один на одного та на козацькі поселення.
Для кавказців такі походи дозволяли здобути військову славу і здобути трофеї. Однак в очах Санкт-Петербурга регіон перетворювався на оплот бандитизму і забирав значні ресурси для підтримки порядку.
Чому Кавказька війна тривала 47 років?
Формально Кавказька війна почалася в 1817 році, після заснування фортеці Преградний Стан. Проте фактично регіон «палав» у регулярних повстаннях ще з 1780-х років.
Слід зазначити, що у першому етапі освоєння краю уряд Олександра I дотримувалося політики «мирного примусу». Лояльність гірських князів забезпечувалася підкупами та переконаннями.
У 1816 році керуючим на Кавказі та в Астраханській губернії був призначений генерал А.П. Єрмолов. У своїх записках офіцер зазначив, що всі спроби домовитись сприймалися горцями як слабкість.
Проблеми російських військ створював сам ландшафт регіону. Гори та дрімучі ліси дозволяли вести успішну партизанську війну. У тих записках Єрмолов називав Кавказькі гори природною фортецею, штурм якої обійшовся б великими втратами.
У умовах генерал рекомендував вирубувати ліси, створюючи широкі просіки, і навіть створювати нові опорні пункти, які б перешкоджали вільному переміщенню партизанських загонів.
Пізніше інструменти примусу поповнилися тактикою випаленої землі. Царські війська знищували посіви та запаси зерна, вилучали худобу, порівнювали із землею непокірні аули. На терор горців Єрмолов відповідав ще більшим терором.
Як не ефективні були ці заходи, привести до миттєвого результату вони не могли. Навпаки, опір набув загальнонаціонального характеру. Мусульмани оголосили газувати – священну війну з невірними. З властивим фанатикам самопожертвою горяни почали битися до останньої людини.
Безнадійний опір
До ХІХ століття Північний Кавказ перебував усередині російських володінь. З геополітичної точки зору, опір горян спочатку був приречений на провал. Тому немає нічого дивного в тому, що до 1864 край був спустошений.
За різними оцінками, населення поменшало на 50-80%. Особливо важко довелося черкесам, які чинили найбільш завзятий опір. Народ був примусово виселений до імперії Османа. Звільнені землі роздали козацьким громадам, на багатьох проводилася примусова християнізація і русифікація.
Источник: zefirka.net
