У розумної, вродливої та в міру вгодованої людини в самому розквіті сил можна повчитися дивитися на життя веселіше й простіше.
Якщо в тебе є найкращий друг — його не можна кидати. Крапка.
Якби люди знали, як чудово гуляти дахами, вони б давно перестали тинятися вулицями.
— Повір мені, Карлсоне… Щастя не у варенні…
— Та ти що, з глузду з’їхав?! А в чому ж іще тоді?
З даху, звісно ж, зорі видно краще, ніж із вікон, і тому залишається лише дивуватися, чому так мало людей живе на дахах.
Завжди треба все кидати, якщо до тебе завітало натхнення. А воно саме зараз мене відвідало. «Ла-ла-ла», — співає щось у мені, і я знаю: це воно, натхнення.
Генерального прибирання взагалі не варто влаштовувати, бо потім я вже ніколи не зможу все так гарно розставити.
Якщо людині заважає жити лише шкаралупка горіха, що потрапила в черевик, — вона може вважати себе щасливою.
Досить просидіти з людиною під замком годинки дві — і ти вже готовий із нею помиритися.
До того, хто перехворів плюшковою лихоманкою, жодна зараза не чіпляється.
Друзям треба говорити приємні й підбадьорливі слова приблизно кожні п’ять хвилин.
Тобі нічого не можуть зробити за те, що ти — це ти.
Я давно помітив: чим їжа не смачніша, тим вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ці вітаміни містяться лише в тому, що не смакує?
Можна прекрасно приборкувати людей, поглинаючи всі їхні булочки.
Треба вміти за себе постояти, я завжди це знав. Я люблю лад: що моє — те моє.
Розквіт сил трапляється в будь-якому віці.
Якщо мене не годують, я вже не я.
День народження не мусить бути в мене щороку одного й того самого дня, коли навколо стільки інших чудових днів.
А кому потрібен спокій? Треба, щоб було весело й кумедно, бо інакше я не граю.
Ті люди, в яких є бодай краплина совісті, завжди сідають так, щоб їх було видно у замкову щілину чи в око.
Мені нічого не треба. Нічого, крім величезного торта, кількох коробок печива, гори шоколаду й великого-превеликого куля цукерок!