Рефлексії на власне каліцтво та шопоголізм від Яна Мащинського

Відсутні кінцівки, гумове порося у втечі від фалоімітатора, сосиска в космосі — перебільшені рефлексії на власне каліцтво та шопоголізм у портфоліо німецького фотографа Яна Мащинського.

Ян Мащинський рефлексує над власною звичкою скуповувати непотрібне та перетворює свою інвалідність на тему для роздумів. Гротеск та гіпербола – у кожному його знімку. Головне бажання Яна — щоб при погляді на фото люди думали не лише про те, хто міг це зняти, а й трохи про себе.

— Я почав займатися фотографією, коли мені було 22. Я тоді вивчав прикладну інформатику, але зрозумів, що світ суворих правил не для мене, — кинув. Мені завжди хотілося займатися чимось творчішим.
Мої ранні знімки були схожі на класичні картини олією, бо саме до них я звертався за натхненням. Потім я став гротескнішим, почав працювати з тілами, збирати з них колажі. Тоді народилася моя головна тема на сьогодні: як відобразити на тілі «недуги», щоб це символізувало ментальний чи фізичний стан. Я почав показувати внутрішнє відчуття зовнішньої оболонці.

Мій стиль – прямий, перебільшений, нереальний, виліплений, відполірований, кольоровий.
Серія «Задушення» народилася з мого шопоголізму. Щоразу, дивлячись на речі, що продаються — у магазинах, на блошиних ринках, онлайн, — я машинально уявляю собі картинки з ними. Цей проект вибудовує сам себе: у ньому звільняючий ефект безцільної здавалося б послідовності знімків змінюється підсвідомим повідомленням, закладеним мною як автором.

«Невдача» — робота про петарду, яка вибухнула над моїм правим оком 1993 року: у результаті він назавжди перестав бачити. Вона гуморна, але однаково жорстка. “Вихор” теж про мій особистий досвід.

Я знімаю всіх і всюди. Незнайомці, друзі, колеги… Я не заважаю їм вирячитися в камеру — це створює порожнечу, яку має наповнити глядач; це робить знімок та ситуацію в ньому менш зрозумілою для нього. Тільки він вирішує, що відбувається на фото, — іноді люди відчувають такі сильні емоції, які б я ніколи не зміг викликати.

Усі мої знімки, окрім фотографій із «Задушення», де багато сенсів, мають свою інтенсивність та тему. Вона може бути мазохістською, гуморною, секситською, просто оптичною ілюзією. Переміщення між різними значеннями розвивають мій мозок.
Дивлячись на мої роботи, люди роблять висновки про мене. А я хотів би, щоб вони думали про себе — можливо, вони зможуть знайти в собі відгук і зв'язок із ними.
Мені не дуже цікаво показувати свої фото людям, які й так зависають у музеях. Я хотів би пробудити інтерес у тих, хто далекий від еліти.