Холодна війна була золотою епохою для оборонних галузей навіть СРСР. Конструктори не відчували нестачі у державному фінансуванні та намагалися реалізувати найфантастичніші ідеї. Американці всерйоз розробляли ядерні бомби, що вміщалися у звичайний рюкзак та надзвукові літальні апарати, які могли перебувати у повітрі тижнями та несли термоядерні заряди. Оригінальних ідей вистачало й у радянських конструкторських бюро.
У СРСР було створено самохідну лазерну установку. Звичайно, їй було дуже далеко до репульсорного танка із «Зоряних воєн», але концепція виглядала дуже привабливо. Машина називалася 1К17 “Стиск” і призначалася для виведення з ладу оптико-електронного обладнання. Однак основним завданням комплексу бачилася все ж таки протиракетна складова його бойового застосування.
Радянські військові конструктори розробляли бойові лазери майже 20 років. У сімдесятих було збудовано простенька броньована машина, у якої установка відповідного типу розташовувалася на даху. Поступово і транспортний засіб, і сам лазер ставали дедалі досконалішими.
За деякими даними, створені системи були здатні виводити з ладу літаки, що знаходяться в повітрі, а також пошкоджувати камери і оптичні приціли.
Наприкінці вісімдесятих радянські інженери створили бойову машину на базі самохідної гаубиці “Мста-С”. У артилерійської установки зняли зброю, поставивши на його місце 12-канальний лазер, в яких функцію дзеркал, що фокусують, виконували штучні рубіни. При цьому кожен із оптичних каналів був забезпечений власною системою наведення. Крім того, «Стиск» оснащувалося нічним і днемвним оптичними прицілами з лазерними підсвічувачами-дальномірами. Під час маршового пересування лобова частина з об'єктивами закривалася броньованими щитками.
Розрахункова максимальна дальність дії цього дива військової техніки становила близько десяти кілометрів, проте точні характеристики невідомі. Що не дивно після смерті Миколи Устинова, головного конструктора лазерного танка, проект згинув у хаосі, що супроводжував розпад Радянського Союзу. Однак перш ніж це сталося, розробникам, мабуть, вдалося досягти серйозних успіхів у справі створення повноцінної бойової лазерної установки.
Якщо вірити чуткам, у певний момент часу випробувачам перестало вистачати електроенергії, щоби запитати випромінювачі «Стискання» на повну силу. Також подейкують, що лазерна гармата була здатна збивати міжконтинентальні балістичні ракети, причому вплив, що на них, був еквівалентно потужності вибуху зенітного снаряда.
Що стосується точності, то, згідно з тими самими нічим не підтвердженими даними, лазерний комплекс «Стиск» потрапляв у ціль розміром з монету на відстані у вісім кілометрів.
Остаточний варіант, практично доведений до постановки на озброєння, використовував твердотільний лазер на основі ітрій-алюмінієвого граната, мав додаткові силову установку та генератор, і мав системи нічного та денного наведення на ціль.
За даними, що продовжують спливати до цього дня, всього було побудовано близько десятка екземплярів лазерного комплексу 1К17 «Стиск». Куди вони зникли, достеменно невідомо. Шасі однієї з машин ранньої моделі зберігається на танкоремонтному заводі у Харкові. Ще одна установка, побудована наприкінці 80-х, знаходиться в експозиції музею в підмосковному селі Іванівське.
Источник: zefirka.net