Нульові пацієнти, з яких почалися смертельні епідемії

Три історії про людей, котрі стали точкою відліку епідемій. Раніше ми розповідали про хвороби, які змінили світ. У цій статті про тих, з кого все починалося.

Черевний тиф

Тифозна Мері у бродвейській постановці

Ірландка Мері Маллон, яка емігрувала до США у віці 15 років, не була ні шпигункою, ні вбивцею. Проте в карантині вона провела близько 20 років, і друге ув'язнення стало для неї довічним. На початку XX століття, не бажаючи нічого поганого, дівчина стала злочинницею номер один.

Переїхавши на Захід, Мері влаштувалася куховаркою в багату родину, і все йшло добре, доки роботодавці не захворіли. Дівчина переїхала в іншу родину, але й тут у дітей та дорослих почалася діарея та лихоманка, а одна із прачок померла. Мері змінила ще кілька будинків, але дивні нездужання йшли за нею по п'ятах.

Спеціально найнятий для розслідування санітарний лікар Джордж Альберт Сопер встановив, що у всіх хворих була та сама куховарка. Знайти її вдалося гарячими слідами: Мері якраз встигла попрацювати в пентхаусі на Парк-авеню, де двоє слуг виявилися госпіталізованими, а хазяйська дочка померла. Керуючись симптомами, Сопер запропонував куховарці здати аналізи на черевний тиф, щоб дізнатися, чи є переносником. Дівчина категорично відмовилася, вважаючи, що її переслідують.

Мері за роботою. Карикатура у газеті

Проте незабаром куховарку заарештували прямо на робочому місці та відправили до в'язниці. Там у неї таки взяли аналізи, завдяки яким лікарі, зрозуміло, виявили вогнище тифоподібних бактерій у жовчному міхурі. Мері запропонували видалити жовчний міхур, але вона, як і раніше, категорично відмовлялася визнавати себе носієм хвороби. Щоправда, зізналася, що не дуже добре дотримується гігієни і не розуміє мети миття рук. В результаті її відправили на три роки до лікарні, яка розташовувалася на острові Норт-Бротер та спеціалізувалася на лікуванні віспи та ізоляції хворих від навколишнього світу.

Оскільки хвороба ніяк себе не проявляла, лікар прийшов до висновку, що Мері можна звільнити з карантину за умови, що вона ніколи не піде працювати куховаркою і вживатиме всіх розумних заходів для запобігання передачі інфекції іншим. Мері прийняла ці умови і влаштувалася прачкою, але платили мало, і за кілька років дівчина під псевдонімом Мері Браун знову найнялася на кухню. І все почалося знову.

Цього разу вирахувати переносника виявилося складніше, тому що дівчина звільнялася відразу ж, як тільки у роботодавців з'являлися симптоми захворювання і змінювала імена. Втім, її таки вирахували та відправили на другий карантин. Вже довічно. Від співпраці Мері, як і раніше, відмовлялася, і слідству навіть не вдалося встановити точну кількість померлих. Достеменно відомо про трьох, але історики вважають, що їх було більше.

На острів до Мері Маллон, яка увійшла в історію як Тифозна Мері, неодноразово приїжджали журналісти. Перш ніж узяти в неї інтерв'ю, вони проходили інструктаж, на якому їм пояснювали, що навіть склянку води з рук Мері брати не можна. Померла вона віком 69 років від пневмонії. Після розтину тіла лікарі підтвердили версію про те, що збудники небезпечної хвороби жили у її жовчному міхурі. Швидше за все, тиф був у Мері від народження і передався їй в утробі матері.

Лихоманка Ебола

Запис про вступ Мабали до клініки

Наприкінці серпня 1976 року шкільний вчитель Мабало Локела із Заїра (нині Демократична Республіка Конго) повернувся з подорожі країною рідне село Ямбуку. З собою він привіз не лише подарунки — тушу антилопи та мавпо копчене м'ясо, а й ломоту у суглобах. Спочатку чоловік вирішив, що заразився малярією. Ознаки цієї хвороби були йому добре знайомі, бо комарів на місцевих плантаціях завжди було повно, а москітні сітки на вікнах для мешканців села — неприпустима розкіш.

Умови утримання пацієнтів, заражених Еболовим вірусом.

1976 Для уточнення діагнозу потрібно зробити аналізи, щоб потім під мікроскопом знайти збудника – малярійних плазмодіїв, але місцевий госпіталь був настільки бідний, що замість медперсоналу догляд за хворими здійснювали черниці з Бельгії. А про аналізи і не йшлося. Оглянувши хворого, одна із сестер погодилася з діагнозом малярія, зробила укол, і за кілька днів Мабало Локела вирушив додому.

Спочатку здавалося, що ін'єкція працює, але потім лихоманка повернулася з подвоєною силою. Незабаром чоловік настільки ослаб, що не міг підводитися. Його мучили напади діареї та блювання. У розпачі дружина попросила монахинь прийти до них, і, коли сестри увійшли до маленької хатини, виявили Мабало, що лежить на низькому ліжку, облитого потім і ледве дихаючи. По вухах, під носом та очима розтікалася кров. Коли дружина запитала, чи сестри зможуть допомогти її чоловікові, одна з них похитала головою. “Це щось нове”, – тихо сказала вона.

Незабаром Мабало Локела помер. А після похорону захворіла 21 людина з його родини. За африканськими традиціями, тіло покійника обмивають родичі і проводять з ним всю ніч. Одна за іншою почали вмирати бельгійські черниці, а слідом за ними й інші пацієнти. Як показало подальше розслідування, у цій африканській клініці було лише п'ять скляних шприців та багаторазові металеві голки, які майже ніколи не стерилізувалися. Не дивно, що заразилися майже всі.

Коли масштаб захворювання став зрозумілим, до селища викликали столичних лікарів. Але в той час про вірус Ебола ще ніхто не знав, тому вживали заходів проти тифу та жовтої лихоманки. Занадто схожими були симптоми. Лише лікування не допомагало. Коли селище нарешті закрили на карантин, у лікарні померло 80% працівників. Спалах зупинився ще не скоро, та й то після того, як ситуацією всерйоз стурбувалася Всесвітня організація охорони здоров'я.

Іспанський грип

Польова хлібопекарня, листівка 1918 року

Випробовування цим вірусом людство зазнало 1918 року — в останні місяці Першої світової війни, саме тоді, коли людям було зовсім не до боротьби із хворобами. Та й про перекриття повідомлення не могло бути, а це тільки сприяло поширенню іспанки. Таку назву вірус одержав тому, що першою країною, яка голосно заговорила про нову проблему, стала Іспанія. Хоча нульовим пацієнтом був не іспанець.

Вранці 11 березня 1918 року Альберт Гітчелл, кухар американського військового тренувального табору «Фанстон», що у штаті Канзас, відчув нестерпний біль у горлі. Одягнувшись, він збирався все ж таки приступити до своїх обов'язків, але зрозумів, що не може нормально пересуватися. Його хитало, голова кружляла, а до горла підступала нудота. У медпункті виявилось, що у чоловіка температура 40 градусів. Гітчелла тряс важкий кашель. Обличчя синіло. Керівництво негайно помістило його до карантину. За однією з версій, рознощиком інфекції стала свиня, яку кухар приготував на вечерю.

Ймовірно, карантин уберіг би світ від пандемії, але біда виявилася в тому, що Альберт був кухарем в одному з найбільших військово-тренувальних таборів США для відправки солдатів до Європи та нездужання відчув ще напередодні. Сподіваючись перенести хворобу на ногах, він продовжував працювати. Така сумлінність і принесла біду.

Незважаючи на ізоляцію Гітчелла, того ж дня до лазарету потягнулися пацієнти. До полудня їх кількість досягла 107, до кінця тижня – 522, до кінця квітня – 1127. Спалах захворювання не залишився непоміченим. Але чиновники, які прибули з перевіркою, вважали це пневмонією, викликаною умовами і тяготами солдатського життя, і переривати відправку на фронт не наважилися. Хворих ізолювали та продовжили підготовку солдатів. Тим більше більшість хворих одужували. Загинуло 46 людей, що було набагато більше, ніж при простих епідеміях грипу, але все ж таки недостатньо, щоб підняти шум.

Телефоністки полощуть горло для профілактики грипу. Лондон, 1920 рік

У таборі іспанка з часом зникла, але за рахунок переправки військ до Європи вірус проник на континент. За 18 місяців епідемії в 1918-1919 роках зараження зазнали понад 550 млн осіб, що становило на той момент третину населення планети.

Сам Альберт Гітчелл, який започаткував пандемію, одужав і прожив довге життя. Він помер рівно через півстоліття після зараження іспанкою, 1968 року. Йому було 78 років.