Це було влітку. Я тоді працювала у магазині косметики. Щодня я бачила, як неподалік магазину сідав хлопчик-підліток.
На вигляд йому було років 12 – не більше. Він просив гроші. І ось одного дня видався особливо дощовим, холодним і похмурим. Хлопчик знову сидів під дощем, погода його не зупинила.
Ми з колегами вирішили покликати його, щоб він погрівся. Нагодували його, напоїли чаєм.
Знаєте, багато хто гидує жебраками, вважаючи їх шахраями, але цей хлопчик виявився напрочуд добрим, доброзичливим і відкритим.
Його звали Костею. Костя розповів, що живе з бабусею, що тато пішов із сім’ї, а мама померла. Була ще старша сестра, але вона вийшла заміж і поїхала до іншого міста. Він просидів у нас у підсобці до самого закриття. Потім він пішов додому.
Наступного дня хлопчик знову з’явився на порозі крамнички. У руках Костя тримав дві булочки, сік та пачку насіння. Він привітався і простягнув усе це нам зі словами:
— Це все, чим я можу вам віддячити…
Як я тоді не розплакалася – сама не знаю. У горлі застряг грудок. Відразу згадалися слова: “Той, хто має менше, віддає більше”. Так воно й є.