Видобуток корисних копалин є необхідним видом діяльності у світі. Вперше люди почали займатися цим ще у XV столітті. А у XVIII столітті людство вже почало освоювати безліч родовищ – саме тоді робітники, які видобувають цінні метали та вуглеводні, стали називатися шахтарями (від нім. schacht).
Ця нелегка професія вимагає від її володарів неймовірної мужності, витримки та самодисципліни. Працювати шахтарем – значить наражати своє життя на серйозний ризик, саме це довелося повною мірою випробувати на собі тим 33 робітникам, замурованим у шахті на 69 днів. Як це сталося?
Шахта Сан-Хосе
Ця шахта знаходиться на території Чилі – країни, де гірничодобувна промисловість є одним із найважливіших факторів розвитку. Особливо для цієї латиноамериканської держави велику роль відіграє видобуток міді. Саме цим займається найбільша чилійська компанія CODELCO.
Вона є основним постачальником міді, проте й інші дрібні підприємства. Зважаючи на свої порівняно невеликі розміри, дані компанії не є особливо помітними. Тому під час роботи в таких шахтах дуже часто страждає техніка безпеки, а це загрожує наслідками.
Саме до одного з таких дрібних підприємств під назвою “Compañía Minera San Esteban” належала невелика шахта Сан-Хосе. Вона розташовувалась на території містечка Коп'япо.
Незважаючи на те, що працівники цієї шахти щороку приносили компанії прибуток, що дорівнює 20 000 000 доларів, начальство сильно заощаджувало на їх безпеці. Цьому ж сприяв явний недобір у лавах держінспекторів. Однак керівництву щастило, оскільки великих аварій із 2003 до 2010 року тут не відбувалося.
Шахта Сан-Хосе
Варто відзначити і те, що шахта мала досить оригінальну форму, а саме спіральну. Ця спіраль поступово йшла на глибину 700 метрів, де працювали шахтарі. Загальна довжина галереї становила 9 км.
5 серпня 2010 року сталося те, що започаткувало події, за якими спостерігало понад мільярд людей по всій земній кулі. Приблизно о 14:00 за місцевим часом у шахті на глибині 600 метрів гірські породи обвалилися і замурували вихід робітникам, які працюють у нижній частині спіралі. У цей момент ніхто не постраждав, а шахтарі, які працювали вище за цю ділянку, швидко вибралися назовні.
Проте 33 робітники залишилися під землею, відірвані від зовнішнього світу. Там вони протрималися понад два місяці. Що допомагало їм вижити за умов настільки жорсткої ізоляції?
Спільна боротьба за виживання
Колектив, замурований під землею, складався з 32 громадян Чилі та одного громадянина Болівії. Вони належали до різних вікових категорій – наймолодшому було 19, найстаршому – 60. Через обвал було перервано подачу електрики, не було питної води та будь-якого зв'язку.
Хтось міг би запанікувати, опинившись у таких нелюдських умовах. Однак ці сміливі люди знайшли в собі сили не піддатися страху та розпачу. У перші ж години після того, що сталося, бригада вжила заходів, щоб протриматися якнайдовше.
Керівництво взяв він бригадир Луїс Урзуа, якому на той момент було 54 роки. Варто зазначити, що шахтарі беззастережно підкоряються начальникам зміни, оскільки від цього залежить їхнє життя. Так само було і зараз.
Після обвалу в шахті піднявся пил. Луїс Урзуа діяв рішуче, він одразу наказав робітникам розміститися у притулку, яке являло собою приміщення, вирите в гірській породі та укріплене сталевими стінами. Воно призначалося для укриття людей під час надзвичайних ситуацій.
Однак навіть цей притулок не був розрахований на 2 місяці виживання – коли бригадир підрахував їстівні запаси, які знаходилися всередині, їх виявилося замало для такої кількості чоловіків. Ніхто не знав скільки часу їм доведеться пробути під землею. Тому Луїс Урзуа встановив строгий щоденний ліміт на споживання їжі – лише 2 ложки консервів з тунця, ковток молока та 1 печиво.
І в міру зменшення запасів доводилося все більше урізувати витрати. Шахтарі часом по 3 доби тримали піст, аби хоч якось зберегти нагоду вижити. Такий мізерний раціон призвів до того, що кожен із чоловіків у середньому скинув 8 кілограмів.
Проте їжа була не єдиною проблемою. Питної води теж не вистачало – притулок могло надати лише 10 пляшок, однак у шахті було більш ніж достатньо технічної води – вона використовувалася для акумуляторів та обладнання та була забруднена машинною олією. Але вибору не було – щоби не загинути від зневоднення, шахтарі пили цю воду.
Чим усе скінчилося?
Рятувальники дуже довго не могли прорити свердловину, яка б виходила до 33 шахтарів. Карти цієї шахти були неточними та застарілими, нарешті на 8 разів бур досяг людей під землею. Це сталося 23 серпня.
Робітники прикріпили до бурі записку, яка була відповідним сигналом для рятувальників нагорі. Через свердловину шахтарям подавали воду та їжу, що було дуже актуально, бо за добу до цього всі запаси провізії скінчилися. Паралельно почали бурити ще 3 свердловини – через найбільш вдалу треба було визволити людей із підземного полону.
13 жовтня на поверхню землі було доставлено першого врятованого шахтаря, Флоренсіо Авалоса. А після 30 годин усі робітники були визволені з шахти. Їхня історія виявилася історією зі щасливим кінцем.
Источник: zefirka.net
