Політиці економічних санкцій понад 2,5 тисячі років. Перші свідчення, що дійшли до нас, датуються V ст. до н. у Стародавній Греції. Тоді афіняни заборонили кораблям великого постачальника зерна розвантажуватись біля свого берега. Благополуччя цей крок нікому не приніс, а ось приводом до Пелопонеської війни послужив. Що стосується російської історії, то, за спостереженнями істориків, блокади та обмеження з боку впливових держав традиційно випадали на періоди російського піднесення.
Все починалося з Івана Грозного
Перші антиросійські санкції датовані 1558, коли Іван Грозний розв'язав Лівонську війну за вихід Росії до Балтики. До того моменту європейці мало що чули про Московію, а тим більше не бачили її серед значних європейських держав. Але миттєво вловивши тривогу, найбільші європейські міста чималим тиражем публікують летючі листки. Вони розповідалося у тому, що Московія є країною темряви, власними силами російські абсолютні дикуни, цар вони жахливий, і несуть російські у Європу загрозу гірше турецькою. Такі дії історики називають першою ластівкою інформаційної війни.
Зміцніле Московське царство за правління Івана Грозного всерйоз стурбувало Європу. Одним із ініціаторів економічних санкцій був герцог Альба, що славився жорстокістю, іспанський намісник з Нідерландів. На Франкфуртському з'їзді європейських правителів у 1570 році він виступив із пропозицією не постачати Московії мідь та бронзу для виготовлення гармат.
На той час російська держава почала масштабне будівництво: розвивалася промисловість, зводилися кам'яні фортеці, але своїх фахівців не вистачало, тому запрошувалися іноземці. Майстри, завербовані Іваном Грозним у Європі, були схоплені, а деякі навіть страчені. Так запрацювали економічні антиросійські санкції.
Дружба із сильною імперією
Після петровського «вікна до Європи» економічна блокада щодо Росії, що вибудовується століттями, стала неактуальною. Надалі політика Єлизавети і Катерини Великої дозволила як повною мірою забезпечувати безпеку росіян, а й навіть виступати гарантом європейської стабільності. Тому до російської кризи другої половини 19 століття західний світ антиросійських випадів відкрито не здійснював. А ось після невдач Росії в Кримській війні питання про санкції постало вкотре. Найяскравішим на той час стала заборона на російський флот у Чорному морі, що регулювалося Паризьким договором від 1856 року. Росія опинилася у чорноморській резервації, а її зовнішня торгівля через протоки Босфор та Дарданелли потрапила під контроль Великобританії та залежної від неї Туреччини.
Тільки після виходу в 1860 році з нав'язаної Паризької угоди росіяни зайнялися реалізацією власних національних інтересів, позиціонуючи себе як впливова і держава, що динамічно розвивається. І тоді вже Олександр III зміг дозволити собі фразу про те, що Європа змушена чекати, доки він вудить рибу. На той момент все, на що були здатні європейські «доброзичливці», це антиросійська пропаганда, яка виставляє Росію в образі агресора, що загрожує цивілізованому світу.
Антигітлерівська коаліція терпимості та повоєнні обмеження
Чергова хвиля санкцій торкнулася Росії у період революцій 1917-го та громадянської війни з ініціативи держсекретаря Сполучених Штатів Лансінгу, чому передувала західна інтервенція. Побоюючись більшовиків Радянської Росії, сюди було перекрито постачання продовольства. Економічна блокада тривала до 1920 року, коли Антанта послабила санкції, відновивши торгові маніпуляції з росіянами.
1925-го щодо Радянської Росії ініціювали «золоту блокаду». Формально приводом стали закиди щодо націоналізації іноземного майна та розрив діючих концесійних домовленостей. У результаті США, Франція, Великобританія та інші країни припинили торгівлю із Союзом за золото і вимагали розплачуватися нафтою, лісом чи зерном. На думку деяких істориків, подібна санкційна політика сприяла голоду 1932-1933 років.
Тільки до 1935 року золото знову приймалося як засіб оплати. Після нападу гітлерівців антирадянські санкції не вводилися. Але вже після закінчення Другої світової прийшла холодна війна і нові обмеження. Згідно з так званою «доктриною Трумена» СРСР відтепер стримувався у всіх його сферах. Обмеження експорту обладнання, стратегічних матеріалів та озброєнь було закріплено окремим законом. За задумом США, технології продавалися Союзу лише через 4 роки після випуску. Контролювалися і постачання СРСР і соцкраїни від імені інших країн.
Епопея антирадянського стримування
Так розпочалася багаторічна епопея антирадянських санкцій. 1962 року з метою затримки робіт на трубопроводі «Дружба» США та союзники заборонили продаж СРСР труб великого діаметру. Резонансною стала спроба тиску на Міжнародний олімпійський комітет у 1980 році з метою заборони проведення у Москві XXII літніх Олімпійських ігор. Підстава стало введення у 1979-му обмеженого радянського контингенту до Афганістану. Позиція МОК щодо незмішування спорту та політики виявилася принциповою, і вимоги Заходу не задовольнились. Проте США та їхні однодумці Ігри все ж таки бойкотували. Реакція у відповідь СРСР виявилася в бойкоті наступних Олімпійських ігор у Лос-Анджелесі.
Зі здобуттям влади Р. Рейганом політика «задушення» СРСР заграла новими фарбами. У 1981 році запроваджено заборону на постачання російським комплектуючих для нафто-і газопроводів, поставивши під питання будівництво першої магістралі до Західної Європи. Однак повною мірою американцям не вдалося зірвати плани Союзу, і за підтримки деяких європейських та японських компаній у 1984 році добудовано та запущено трубопровід, яким Росія експортує газ до Європи.
У вересні 1983-го світ вразив інцидент з пасажирським південнокорейським лайнером, який порушив радянський повітряний простір і пролетів над стратегічними об'єктами. Прийнятий за літак-шпигун, який виконує розвідувальний політ, його було збито, жертвами виявилося 269 людей. Цей випадок розв'язав чергову антирадянську кампанію, і наступного дня США блокували повітряне сполучення із Радянським Союзом. Щоправда, американці протрималися кілька місяців, не зазнавши збитків власних авіакомпаній.
У 80-х США вирішили завдати удару по експорту вуглеводнів, ініціювавши обвал ціни на нафту. Ця галузь, що була основним джерелом фінансових надходжень СРСР, стала нерентабельною. Це спричинило масштабну кризу, яка в подальшому трансформувалася у внутрішньополітичну системну. Примітно, що навіть декларована США дружба з новим керівництвом РФ вже після розвалу Союзу практично не вплинула на антиросійську санкційну політику.
Джерело: https://kulturologia.ru/blogs/230619/43465/
Источник: zefirka.net
