Уявімо, що ваша подруга Маша має три зелені яблука. А вам конче потрібен кілограм червоних. Найлогічніше в такій ситуації — піти на найближчий ринок і купити бажане. Але ринок далеко, а раптом там сьогодні вихідний або санітарний день? Маша ж поруч, і вона чудова людина. Ви вирішуєте, що кілограм червоних яблук у неї все ж таки є, десь глибоко всередині, і його можна отримати, доклавши певних зусиль.
«Машо, хочеш, запрошу тебе в кіно?» — доброзичливо пропонуєте ви. Маша здивована, але, ймовірно, згодна, особливо якщо ви вдаєте щирий інтерес. Ви йдете в кіно. Але бажаного кілограма червоних яблук так і не з’являється. «Дивна справа!» — думаєте ви і ведете її в кафе. Потім гуляєте з її собакою, клеїте їй шпалери, лагодите автівку. І все марно. «Та що ж ти за людина така», — обурюєтеся ви і пропонуєте їй переїхати до вас. Ціна вашої мрії про червоні яблука злітає до небес. Ринок забуто, тепер принципово важливо отримати їх саме від Маші. Ви переконуєте себе, що це доля. І ось уже маячить день, коли хтось кричатиме: «Я на тебе життя поклав, а тобі для мене яблук шкода!», а інший у відповідь плакатиме: «Та немає в мене ніяких яблук, чому ти так вирішив?».
Звідки взагалі таке припущення? Я не розглядаю варіант, коли хитра Маша навмисно вас обманює, бо їй просто подобається безкоштовно ходити в кіно (хоча таке трапляється нерідко). Але часто ми самі не до кінця чесні щодо своїх намірів, а в оточуючих просто немає того, що нам потрібно: чи то кілограм червоних яблук, чи то бажання народжувати п’ятьох дітей, чи то спільні подорожі, чи то здатність говорити по душах, чи то любов, яку вони могли б нам показати.
Ненормально намагатися витрусити з першої-ліпшої людини, яка трапилася поруч, те, чого в неї об’єктивно немає, лише тому, що «в глибині душі» ви припускаєте, ніби воно там є. Його там немає.
Якщо хтось щось має для вас, ця людина поділиться цим сама. І не з глибини душі, а з усієї її щирості.