Більшість вчених-антропологів сходяться на тому, що жителі Півночі ескімоси та чукчі відносяться до однієї і тієї ж раси – так званої арктичної. Ті ж, хто дотримується іншої думки, не можуть не погодитися з тим, що за довгу історію північних народів відбулося настільки тісне взаємопроникнення етносів, що вони фактично стали родичами. І все ж, незважаючи на такі близькі зв'язки, корінне населення радянської Чукотки та американської Аляски постійно ворогувало, що одного разу мало не призвело до масштабного конфлікту між США та СРСР.
Як у XX столітті складалися відносини чукчів та ескімосів – корінних народностей Арктики, які волею долі виявилися по різні боки держкордону
Чукчі – невеликий народ, що називається себе “справжніми людьми”, – здавна відрізнялися войовничістю. У напружених стосунках вони були не тільки зі своїми сусідами – коряками, якутами та евенками, але й з ескімосами, що жили по інший бік Берингової протоки. Ворожнеча між чукчами та ескімосами була цілком обґрунтованою, враховуючи їхню конкуренцію за такі цінні продукти, як китовий жир, моржова кістка, тюлене м'ясо. Крім того, здійснюючи набіги на американську територію, чукчі викрадали алеутських жінок і дітей, перетворюючи їх на наложниць та рабів.
Зрозуміло, у відносинах цих народів були лише конфлікти. Невелика відстань (близько 90 км) дозволяла людям легко проходити на бік сусідньої держави та спілкуватися, незважаючи на функціонування прикордонних служб. Ця традиція продовжилася і після встановлення у Росії радянської влади. На той час жителям Чукотки було чому позаздрити: рівень життя закордонних сусідів був набагато вищим за їхній особистий. А це не сприяло зміцненню дружби. Набіги на ескімоські поселення тривали. Трофеями ставали зброя, одяг, домашнє начиння.
Як американці стали зміцнювати свої позиції на Алясці
За часів Другої світової Сполучені Штати відчули серйозну небезпеку, що походить від мілітаристської Японії. За даними розвідки, японці мали точні картографічні дані про берегову лінію Аляски, розташування населених пунктів і кількість їх жителів. Серйозний удар Країна сонця, що сходить, завдала по островах Алеутського архіпелагу навесні 1942 року. Після цього було ухвалено рішення про створення Територіальної Гвардії – військових з'єднань із місцевого населення, які можна було залучати до охорони берегів Аляски.
Після закінчення війни цей підрозділ, що налічував понад 2,5 тисячі індіанців, алеутів і ескімосів було розпущено. Але тільки формально: тривало військове навчання аборигенів та їх ідеологічна обробка, що налаштовує ескімосів на те, що їхній головний ворог – Поради, а війна з мешканцями Чукотки неминуча. Для зміцнення своїх позицій на Північному узбережжі Тихого океану США використовували бази та аеродроми, створені під час Другої світової, проводили маневри та випробування зброї та техніки в умовах низьких температур.
Як Сталін відреагував на чукотсько-ескімоські конфлікти та мілітаризацію Аляски
До осені 1945-го не залишилося сумнівів, що на північному сході країни назріває нова військова загроза – США. Про агресивні настрої Штатів свідчило багато: американські кораблі в територіальних водах СРСР, літаки-розвідники, часті військові огляди та навчання на Алясці. Розуміючи, що уряд США може використовувати найменший чукотсько-ескімоський конфлікт для введення в дію регулярних армійських частин, Сталін доручив військовому командуванню розробку можливих операцій у відповідь, у тому числі і десант на Аляску.
Реалізація стратегічного плану почалася з перебазування на Чукотку 132 полку далекої авіації, покликаного здійснювати прикриття десанту. А безпосереднє вторгнення на територію ворога доручалося 14-й десантній армії, командування якої прийняв досвідчений полководець генерал-лейтенант Микола Олешев, який перебував на військовій службі з 1918-го, що пройшов Велику Вітчизняну і відзначився в радянсько-японській війні. Завдання формування було гранично чітким: у разі агресії США форсувати Берінгову протоку (марш-кидком взимку або на суднах влітку), зайняти плацдарм на узбережжі Аляски і завдати удару у відповідь. А дехто з найвищих державних діячів спалахнув ідеєю відновлення так званої історичної справедливості – повернення півострова до складу Росії.
Необхідних для будівництва стаціонарного опалювального житла будматеріалів довелося чекати більше року. А до того бійці мужньо переносили хуртовини та 40-50-градусні морози у звичайних армійських наметах. Марш-кидок на Аляску так і не відбувся. Протягом усього терміну дислокації на Чукотці армія Олешева виконувала оборонні завдання захисту бухт узбережжя від ймовірних американських десантів.
Як радянські чукчі атакували ескімосів у 1947 році і мало не спровокували конфлікт між СРСР та США
Незважаючи на присутність на кожній із сторін регулярних військових формувань, корінні жителі Чукотки та Аляски не припиняли ворожих дій стосовно один одного. Останнє збройне зіткнення цих північних народів сталося в районі Берингової протоки 1947-го. Історики не можуть назвати цю баталію війною, оскільки офіційно в ній не брала участі жодна з супердержав – між собою «з'ясовували стосунки» радянські чукчі та ескімоси з Аляски.
Ініціювали військовий інцидент мешканці Чукотки, направивши на американський берег кілька озброєних десантних груп. Ескімоси не залишилися у боргу. Сухопутні сутички перемежувалися з водними у Беринговій протоці. Ні американський, ні радянський уряд відкрито в конфлікт не втручалися, проте зброю кожна сторона, що воювала, отримувала хоч і таємно, але регулярно. Схаменулися глави держав лише після того, як кількість загиблих стала обчислюватися сотнями і локальний на перший погляд конфлікт загрожував перерости в міжнародний. Військові дії припинилися, але не залишилися без наслідків: 1948 року кордон був закритий, візити алеутів на Чукотку заборонені (виняток становили лише найближчі родичі, внесені до спеціальних списків). Так тривало до кінця періоду перебудови, коли у 1989-му взаємодія Чукотки та Аляски відновилася.
Джерело: https://kulturologia.ru/blogs/160220/45497/
Источник: zefirka.net
