Двірники завжди мали залізні кругляші з номерами, які носили на акуратних фартухах та кістяні свистки. У класичній літературі найчастіше зустрічаються описи дореволюційних двірників. На відміну від сучасних гастарбайтерів, що байдуже мітять двори, «ті» двірники – люди з активною життєвою позицією, яким до всього є справа, і кого явно побоюються порушники та зловмисники.
А ще старі двірники завжди мали залізні кругляші з номерами, які носили на акуратних фартухах та кістяні свистки.
Річ у тім, що двірники до революції були, власне, молодшими поліцейськими чинами, мали низку обов'язків з охорони міського порядку у сенсі чистоти, а й у плані громадського спокою.
Спочатку двірниками називалися помічники, що наглядають за збереженням панського будинку без господаря, і двірниками часто ставали збіднілі особи дворянського стану. Але поступово за двірниками закріпилися обов'язки щоденної підтримки чистоти та виконання дворових госпробіт, для чого до міста привозили відповідних кріпаків, високих і сильних.
З часів Миколи I двірників стали поступово навантажувати громадською роботою, спочатку їх зобов'язали повідомляти в поліцію про громадян, які приїжджають і відбувають. А з 1866-го, після замаху на Олександра ІІ Дмитра Каракозова, двірники у наказовому порядку стали допоміжною силою поліції та мали цілодобово стежити за мешканцями та громадським порядком та вести нічні чергування.
Тургеневський німий Герасим у професії двірника був би вже зовсім неможливий лише через тридцять після часу, описаному в «Муму», і лише внаслідок скасування кріпосного права. Двірники на місця стали затверджуватись районним поліцейським начальством, підбиралися не тільки фізично міцні, але й кмітливі та кмітливі люди, бажано з колишніх унтерів чи фельдфебелів, німого Герасима не взяли б через його інвалідність.
У столичного двірника кінця 19-го століття була маса турбот крім прибирання території: він повинен був записувати в домовій книзі мешканців та їх заняття, щодня оглядати незамкнені комірки і горища, де могли б ховатися зловмисники або втікачі, ловити і доставляти в поліцію сажотрусів і водопроводів. розганяти бродячих собак та зривати несанкціоновані оголошення.
З 1890-х років двірників зобов'язали ще й чергувати ночами, чотиригодинними змінами – причому в чергування двірник не міг спостерігати за вулицею сидячи, він мав стояти. Саме в ці роки двірникам видали свистки та залізні бляхи, на яких було написано «двірник», а по колу вибито було назву вулиці та номер будинку.
Свістіти при порушенні порядку треба було особливим чином: два короткі свистки означали терміновий заклик на допомогу, а один довгий – що зловмисник тікає, і треба затримувати тих, хто біжить.
У цей час двірники вже зовсім перейшли у підпорядкування поліції, домоуправління не могло найняти та звільнити свого двірника без узгодження згори. Двірників почали залучати до силових операцій – розгону мітингів та демонстрацій, забезпечення порядку на народних гуляннях, до вистеження та затримання борців із режимом.
За свою роботу на поліцію додаткового заробітку двірникам не належало, щоправда, у столицях двірники і так заробляли дуже гідно, на рівні невеликого чиновника чи навіть лікаря. А ось у провінції двірники були серед найбідніших верств населення, але там і громадської роботи вони практично не мали.
Зовнішній вигляд столичного двірника регламентувався – окрім бляшанки він мав кашкет з лаковим козирком, на околиці якого теж була латунна платівка з написом «двірник».
Обов'язковим був білий і чистий полотняний фартух, який, як правило, носили поверх «дворницького жилета», що мав застібку на боці. Двірник мав бути тверезим і ввічливим, здатним вирішувати дрібні конфлікти і навіть вміти надати першу допомогу.
На початку 20-го століття двірники за свою службу стали такою ж ненависною революціонерами професією, як і жандарми з містовими, тож у подіях 1917 року багато двірників постраждали від революційних мас.
За радянської влади двірники довго ще залишалися з тими самими обов'язками, що й за царя (фото 1950-х)
Дивно, але за радянської влади обов'язки двірників щодо забезпечення громадського порядку цілком збереглися, хіба що повідомляли про порушення вже не в поліцію, а в радянську міліцію. Ця залученість двірників на охорону порядку та нагляд за мешканцями зберігалася до часів Хрущова. І тільки в 1960-х міліція втратила право залучати двірників до затримання злочинців і нічних чергувань по місту, на тому й завершилася правоохоронна служба двірників, що тривала рівно століття. Мстислав Ростропович хвалився, що у нього на дачі двірником працює нобелівський лауреат – це був Солженіцин, якого Ростропович «влаштував» собі двірником і дав притулок.
Источник: zefirka.net
