Одного разу, проводячи лекцію з зоології в школі, я спитав учнів: а чим тварини різняться від тих же птахів і рептилій? Зовсім не всі згадали про іншу назву класу тварин – ссавці, отже, серед відповідей були ще дві. Перша: тварини вкриті шерстю. Друга: тварини народжують дитинчат живими. Факт, що звірі можуть відкладати яйця, дуже багатьох здивував.
З російського фольклору:
А де це видано,
І в якому селі почуто,
Щоб курочка бичка народила,
Свинка яєчко знесла
І на поличку поклала…
Представники підкласу яйцекладних (або латинською Prothotheria – першозвірі) – качконіс та єхидна – зараз живуть в Австралії та навколишніх областях. Не дивно, що цей віддалений континент завжди був прихистком різних реліктових створінь.
А. Маршалл «Я вмію стрибати через калюжі»:
«Качкодзьоби зазвичай пливли вгору по річці і потім, не обертаючись, дозволяли плину нести себе назад, а самі в цей час займалися пошуками черв'яків та личинок у воді. Іноді, коли вони пропливали повз, ми сприймали їх за риб, тому що на поверхні річки було видно лише їхні округлі спини, і кидали вудку в їхній бік. Якщо качкодзьоб заковтував наживку, ми витягували його на берег, пестили, говорили про те, як хотілося б залишити його у себе, а потім відпускали назад у воду».
Анекдот:
“Качконіс – це не звір, а посада в лікарні”.
У свій час яйцекладні завдали чимало клопоту натуралістам. Коли 1798 року шкіра качкодзьоба вперше потрапила до Європи, вчені визнали її абсурдним жартом. Подібні містифікації, коли таксидермісти «шили» із частин різних тварин міфічних василісків та мантикор, були на той час доволі поширені. Тому науковців можна зрозуміти. А що б ви подумали, якби вам показали тваринку з хвостом бобра, дзьобом качки та кігтими на перетинчастих лапах, вкриту коричневим хутром?
Загадка:
Це що ще за дива:
Немає ні пір’я, ні пуху,
Хвіст бобра, а ніс від качки,
І не качка, ані бобер?
С. Аксененко «Падіння імперії інків»:
«Вчені мають в усьому сумніватися. І приймати тільки ті гіпотези, щодо яких зникають останні вагання. Нехай правда переможе трохи пізніше, зате не переможе неправда. Так! траплялися іноді і непорозуміння, здатні сьогодні викликати посмішку. Наприклад, вчені не вірили в існування качкодзьоба. …І виходило так, що будь-який пересічний громадянин, що вірить в качкодзьоба в тому КОНКРЕТНОМУ випадку, мав рацію, ніж вчені. Але пересічний громадянин би і в химеру, і в чорта лисого повірив, аби йому цікаво про це розповіли. Тому краще один раз помилитися з качкодзьобом, ніж тисячі разів з химерами. Тим більше, що незабаром вчені досконально цих качкодзьобів вивчили».
Дійсно, вже через рік качкодзьоба визнали справжнім і навіть виявили у нього молочні залози. Не встигли зоологи заспокоїтися, як нова ссавець подарувала їм черговий сюрприз: 1884 року на очах натураліста В. Колдуелла самиця качкодзьоба знесла яйце! Довелося знову все аналізувати.
Процес пологів у качкодзьоба відбувається так. Самиця не просто залазить в нору (де качкодзьоби і мешкають), але ще й замуровує вхід до неї землею. У такому пологовому будинку-склепі і температура підтримується, і хижаки не заважають. Самиця відкладає 1-3 яйця і, подібно до квочки, зігріває їх теплом тіла, поки качкодзьобики не вилупляться. Далі, як і має бути у ссавців, починається вигодовування молоком. Щоправда, ссавець у качкодзьоба досить примітивний. Молочні залози не з’єднані в єдину систему і схожі на потові. Сосків у качкодзьоба немає. Тому, щоб нагодувати малюків, самиця перевертається на спину, а молоко збирається на западинці живота, звідки дитинчата просто лакають.
Ф. Кривін:
«Всі ссавці давно перейшли з яєць на молоко, але подружжя Качкодзьоби воліли і те, й інше. І вони відкладали яйця, і вигодовували дитинчат молоком (а раптом не стане ні молока, ні яєць?)».
Родич качкодзьоба – єхидна – зовні на нього зовсім не схожа, але теж дуже дивна.
Запис у судновому журналі капітана Блая 07.02.1792.:
«Лейтенант Гессрі, гуляючи узбережжям, вбив тварину дуже незвичної форми. Маленька голова так непомітно переходить у тулуб, що навряд чи можна сказати, що тварина має шию. Замість рота у нього качаноподібний дзьоб завдовжки два дюйми з отвором на кінці… Хвіст маленький (але не такий, як у пінгвінів), вкритий гострими, як у дикобраза, голками довжиною в один дюйм».
Якщо дзьоб качкодзьоба (дуже чутливий, слід зазначити) служить для того ж, для чого і качці (фільтрувати воду в пошуках їжі), то довгий дзьоб єхидни потрібен, щоб засовувати його в мурашники та термітники. Міцні термітники, єхидна попередньо руйнує потужними кігтями, а комах злизує довгим язиком з роговими зубчиками на кінці (ними перетирається їжа).
Дещо наша героїня перейняла у… кенгуру. А саме – сумку на животі, куди єхидна поміщає свої яйця. Там же вона виношує і вилуплених – зовсім лисих – дитинчат до тих пір, поки у тих не почнуть рости голки.
Уміння відкладати яйця – не єдине, що поєднує єхидну та качкодзьоба. Від предків – рептилій – у них залишилася і клоака – закінчення задньої кишки, куди відкриваються ще й протоки сечових та статевих залоз. Крім того, як і у рептилій, температура тіла яйцекладних нестабільна і може змінюватися в межах 4-14 градусів.
Б. Заходер:
Це звірятко зовсім нешкідливе,
Щоправда, зовнішність у нього неприваблива.
Люди бідолаху назвали – «ЄХІДНА».
Люди, схаменіться!
Як вам не соромно?
Коли російські вчені давали єхидні ім'я (так на Русі зазвичай називали отруйну змію), то вони мали на увазі її надзвичайний потворний вигляд. Проте з'ясувалося, що яйцекладним справді не чужа отруйність. На задніх лапах качкодзьоб та єхидна мають своєрідні шпори. У людини укол такої шпори викличе лише неприємний тривалий біль, а от собака легко може померти.
Але зазвичай єхидна захищається зовсім іншими способами. Спочатку намагається швидко закопатися в землю, залишивши зовні лише голки, а якщо часу та можливостей для цього немає, починає згортатися клубочком, подібно до їжака.
До речі, незважаючи на свої невеликі розміри (близько 30-45 см) єхидна – досить сильна тваринка. Відомий випадок, коли замкнена на ніч у будинку єхидна пересунула там всі меблі.
А ось більший (65 см) качкодзьоб – тварина дуже вразлива. Він здатний легко померти від одного лише нервового потрясіння. Саме з цієї причини першого живого качкодзьоба вдалося привезти з Австралії до Європи лише 1922 року.
Існують ще один різновид яйцекладних – так звані, проєхидни, що мешкають на острові Нова Гвінея. Від просто єхидн (мешканців Австралії та Тасманії) їх відрізняють більші розміри (до 77 см), довша морда і вищі лапи. Також з боків голови проєхидни можна побачити маленькі зовнішні вуха, а голки на її спині розташовані акуратніше (ніби їх злегка зачесали).
