Що відбувається зі застарілою зброєю, яка знята з озброєння

Якщо навіть країна не виробляє своєї зброї, то вона змушена її купувати. У будь-якому разі в державі так чи інакше накопичуються цілі склади інструментів війни. Проте, час і навіть передове озброєння застаріває, після чого його потрібно міняти на нове, більш прогресивне. Але що в такому разі відбувається з усім тим, що служило країні вірою та правдою довгі роки? Насправді, варіантів не так багато.

Перший варіант того, що відбувається зі зброєю надалі, простий – нічого. Зброю знімають із озброєння, після чого залишають тримати на тих самих складах, відправляючи на тривалу консервацію ті зразки, що знаходилися в безпосередньому ходінні. Робиться це у разі війни. Справа в тому, що жоден зразок озброєння не старіє в одну хвилину, а тому в чорну годину його можна використовувати.

Особливо актуальним є такий підхід у разі війни, коли в країні здатен статися реальний дефіцит спорядження та зброї. Так, наприклад, гвинтівку Мосіна остаточно зняли в Росії з озброєння лише 1992 року. А рушниця Бердана, незважаючи на моральне старіння, використовувалася московським ополченням у 1941-1942 році. Проте поступове накопичення на складах сучасних видів зброї змушує відмовлятися від старих остаточно.

У цьому випадку старий арсенал держави може бути просто проданий або подарований країнам-союзницям, які не мають зайвих грошей на покупку чогось нового та передового. Ця практика особливо широко застосовувалася у XX столітті, у роки холодної війни. Яскравим прикладом є Радянський Союз, який роздаровував застарілу зброю своїм союзникам у 1950-1970 роки буквально вагонами.

Крім того, стара військова зброя може бути реалізована, нехай і частково, всередині самої держави. Для цього його модернізують так, щоб воно стало охолощеним чи мисливським. Втім, ця методика є виключно побічною. Куди частіше зброю просто відправляють на утилізацію, переробляючи на сировину для нових товарів, зокрема – нової зброї.