Дебютний роман Донни Тартт «Таємна історія» свого часу майже непомітно минув українського читача. Це сталося ще 2009 року. І лише після того, як у 2014-му письменниця отримала Пулітцерівську премію за «Щигла», на її першу книгу звернули належну увагу.
Тартт завершила «Таємну історію» у далекому 1992-му. Присвятила вона її своєму близькому другові Брету Істону Еллісу, автору скандально відомого «Американського психопата». Разом вони вивчали класичну філологію у престижному Беннінгтонському коледжі. Елліс високо оцінив роман, допоміг із його публікацією і навіть залишив відсилку до «Таємної історії» у власній книзі «Правила привабливості».
«Таємна історія» — це, передусім, класичний «університетський роман». Усі події розгортаються на території вигаданого Гемпденського коледжу у штаті Вермонт, що разюче нагадує згаданий Беннінгтон. Тартт, безперечно, вклала в цю історію частинку себе та свій світогляд тих років. А в майстерно виписані краєвиди та атмосферу Вермонту неможливо не закохатися, поступово занурюючись у сюжет.
У центрі уваги — п’ятеро студентів, які вивчають давньогрецьку мову. Головний герой Річард буквально марить ними, одержимий бажанням увірватися до цього закритого, відокремленого гуртка обраних. Вони цитують античних мислителів, спілкуються грецькою, заглиблюються в трактати давніх філософів і, здається, існують у зовсім іншій реальності.
З першого ж абзацу Річард ставить питання: «Чи існує таке явище, як “трагічна вада” — зловісна темна тріщина, що проходить крізь усе життя, — поза межами літератури?». Тобто, чи існує гамартія насправді? І саме цим питанням, під час читання, постійно перейматиметься й сам читач.
Сюжет стартує з убивства. Відомо, хто загинув, яким чином і, найголовніше, чиїми руками. Усе подальше оповідання — це погляд у минуле, ланцюжок подій, що невідворотно призвели до злочину, а також його фатальні наслідки.
Імена, які Тартт дібрала для своїх героїв, свідомо відокремлюють протагоністів від другорядних персонажів, підкреслюючи їхню виразну інакшість та певну кастовість: Генрі, Френсіс, Чарльз, Камілла, Едмунд і, зрештою, Річард. А їм на противагу, то тут, то там, звучать найбуденніші імена: Джуді, Клоук, Джад, Френк… Що вже казати про їхній зовнішній вигляд, який майже з перших сторінок разюче контрастує з рештою студентів.
Подібні історії про вбивства аж ніяк не новина в літературі. Можна згадати хоча б «Мотузку» Патрика Гамільтона (1929), яку пізніше екранізував Гічкок (1948). Проте «Таємна історія» не є ані детективом, ані трилером у чистому вигляді. Вона лише позичає деякі елементи цих жанрів, майстерно вплітаючи їх у тканину оповіді. Та що ближче сюжет наближається до фіналу, то відчутнішим стає наростаюче, майже фізичне напруження.
Лихоманкові роздуми героїв про «право мають» — вершителів доль, які здатні своїм злочином зробити світ щасливішим і чистішим, знову й знову повертають нас до теми гамартії.
У книзі також багато ніцшеанських мотивів, численні згадки про платонівські діалоги та прямі цитати з них. Цей роман хочеться перечитувати, розглядати під різними кутами, зіставляти події та вишукувати приховані алюзії.
Тартт і тут не зраджує собі: алкоголь та різноманітні речовини вже в її дебютній роботі ллються рікою. (Ця захопленість, як у текстах Тартт, так і в творах Елліса, бере початок саме з беннінгтонських часів). Та й сама книга діє на читача подібно до п’янкого ефекту міцного алкоголю, неминуче приголомшуючи своїм фіналом. Це ніби шекспірівська трагедія з «кримінальною» начинкою. Хоча, безумовно, тут можна вловити й відлуння першої частини «Повернення в Брайдсгед» Івліна Во, і «Мага» Джона Фаулза, і «Вакханок» Евріпіда. Це саме та література, про яку хочеться говорити, яку хочеться обговорювати й розбирати на цитати.
Варто зазначити, що «Таємна історія» та «Щигол» — дуже різні книги. Різниця криється навіть не в сюжетному малюнку чи композиції, а в самій інтонації та стилістиці тексту. Хоча за бажання спільні риси все ж можна відшукати.
Наостанок варто підкреслити: назва «Таємна історія» бездоганно пасує цьому роману. Вона відсилає одразу до кількох сенсів, і не в останню чергу до скандальної праці Прокопія Кесарійського. Подібні книги — справжня рідкість у сучасній літературі, і тим приємніше знаходити такі скарби. Попри мою велику нелюбов і неприязнь до «Щигла», «Таємна історія» мене просто підкорила. Це однозначно одна з найкращих книг у моєму читацькому досвіді.