Ізморозь з'являється тихо. Не падає, не летить, не крутиться — просто одного разу опиняється на гілках, дротах, дахах, на всьому, що наважилося залишитись на повітрі. Вона не оголошує себе, як снігопад, і демонструє характер, як мороз. Але саме вона здатна за одну ніч змінити краєвид до невпізнання.
Світ стає білим не зверху, а з усіх боків одразу, наче його акуратно вийняли з реальності та поклали до морозильної камери.
Ізморозь — не сніг і не іній, хоча їх часто плутають. Вона народжується не з падіння, а з осідання. Вологе повітря, охолоджене, зустрічає холодну поверхню — і в цей момент вода вирішує більше не бути водою. Вона одразу стає кристалом: без проміжних станів, без права на повернення. Тому паморозь завжди здається трохи раптовою.
Вона любить туман і штиль, вітер їй заважає, сонце ворог. Найкращі умови для морозу – сіре небо, мінусова температура і повітря, наповнене вологою. Саме тому найчастіше вона з'являється в низинах, біля річок, на узліссях, поблизу води. Там, де повітря важче і повільніше, де воно затримується, наче роздумуючи, чи варто рухатися далі.
Є кілька видів паморозі, але в побуті ми рідко їх розрізняємо.
- Зерниста – щільна, майже шорстко-матова.
- Кристалічна – пухнаста, тендітна, схожа на білі голки.
- Іноді вона виглядає так, ніби кожну гілку обернули на хутро.
- Іноді — ніби все довкола обросло колючками. Прикраса без наміру бути гарною.
Найдивніше в морозі — її напрямок. Вона не покриває предмети поступово, як сніг. Вона завжди «дивиться» убік, звідки надійшло вологе повітря. Дерева обростають нею асиметрично, стовпи — з одного боку, дроти — начебто гривою. Ізморозь буквально показує, звідки дуло повітря, коли світ остигав.
Але при всій своїй красі паморозь — річ підступна. Вона важка, набагато важча, ніж здається. Коли вона наростає шарами, дерева починають ламатися, дроти — рватися, конструкції — не витримувати. Смородина – нагадування про те, що краса не повинна бути безпечною.
Є у паморозі ще одна якість – абсолютна крихкість. Достатньо легкого дотику, щоб він розсипався, зник, перестав бути. Те, що вночі виглядало як диво, вдень перетворюється на мокрі гілки та сіру землю. Смородина не терпить суєти, вона існує тільки в паузі — між ніччю і сонцем, між холодом і рухом.
Сніг можна прибрати, утрамбувати, зліпити, лід розчистити, розколоти, виміряти. Ізморозь не функціональна, її неможливо пристосувати, максимум – помітити.
У літературі та живопису паморозь часто стає знаком зупинки часу. Моменту коли все завмирає, але залишається живим. Вона ближча до дихання на морозі, ніж справжнього холоду — слід присутності, а чи не відсутності.
Цікаво, що в місті паморозь завжди виглядає інакше, ніж у природі. Вона чіпляється за антени, ліхтарі, металеві конструкції, роблячи їх дивно ніжними. Місто раптом втрачає жорсткість, стає м'яким, начебто на якийсь час погоджується бути тендітним. Але ненадовго: з першим транспортом, першим шумом, першим теплом паморозь зникає.
Ізморозь – зима в чистому вигляді, без дії і без наміру. Вона не про боротьбу з холодом та не про виживання. Вона про стан, про момент, коли повітря стає видимим, а час майже відчутним. Ми знаємо про неї небагато саме тому, що вона не затримується. Але, можливо, цього достатньо: побачити, запам'ятати і встигнути зрозуміти, що світ вміє бути іншим — тихим і тендітним.