Геніальна людина геніальна у всьому. А якщо говорити про великих художників, то вони, як правило, не лише геніальні, а й дивакуваті. І навіть їхнє хобі та захоплення, за спогадами сучасників, були, м'яко кажучи, дивними. Хоча, хто знає: можливо саме божевільні натури з незвичайним поглядом на світ і своє життя здатні створювати шедеври живопису?
Пабло Пікассо
Пабло Пікассо був шанувальником зброї і сам любив постріляти, та не просто постріляти, а справити жах на оточуючих. Він частенько палив у повітря, повертаючись під ранок додому з кафе та ресторанів. Художник іноді погрожував револьвером у своїй майстерні покупцям картин, коли торгувався з ними щодо ціни. У пориві афекту він міг навіть стріляти у перехожого на вулиці.
На щастя, він завжди використовував неодружені патрони, але, проте, подібна поведінка багатьох лякала і обурювала. Якось за таку стрілянину художника навіть заарештувала поліція.
Леонардо да Вінчі
Леонардо да Вінчі дуже любив грати словами та створювати зашифровані тексти. Наприклад, часто він писав праворуч наліво, і прочитати його послання можна було тільки, піднісши його до дзеркала. Приблизно так само, на думку деяких дослідників, він кодував свої відомі картини, залишаючи на них приховані послання глядачам. Ключем до розгадки міг бути погляд зображеного на полотні людини, руки, ноги чи певний предмет. Якусь картину, згідно з цією теорією, треба перевернути, а якусь – піднести до дзеркала певною частиною. Найзашифрованішою картиною вважається його «Джоконда».
Леонардо був амбідекстром, тобто добре володів як правою, і лівою рукою, тому іноді міг писати двома руками одночасно.
А ще Леонардо дуже любив грати на лірі, і це йому виходило чудово. Деякі сучасники вважали його переважно хорошим музикантом, і лише потім – художником і вченим.
Анрі Матісс
Матісс був людиною вельми своєрідною і страждав на різні фобії. Найбільше він боявся, що колись залишиться жебраком і нікому не потрібним – наприклад, якщо раптом засліпне і не зможе писати картини. Тому про всяк випадок митець навчився грати на скрипці.
Якось під час застілля в одній із забігайлівок він навіть відібрав у бродячого скрипаля інструмент і почав натхненно грати сам. Втім, це мистецтво давалося йому набагато гірше, ніж майстерність художника. Мабуть, здогадуючись про це, Матісс навіть у глибині душі соромився своєї гри і побоювався, що її почують журналісти та почнуть його висміювати.
Микола Ге
Будучи у солідному віці, іменитий художник Микола Ге несподівано покинув міське життя та поїхав на хутір до Чернігівської губернії, де зайнявся простим сільським господарством. Він вирощував овочі, солив гриби, а ще несподівано захопився виготовленням російських печей.
Микола Ге. “Дорога в лісі”. Картина чернігівського періоду (1893).
Як згадував друг і колега художника Григорій М'ясоїдов, якось він приїхав у гості до Ге на хутір Іванівське і застав господаря перемазаним глиною та подряпаним. Той пояснив йому, що вирішив стати послідовником Толстого та зайнятися простою фізичною працею. Він, мовляв, уже переклав усі печі мешканцям Ясної Поляни, а тепер зводить піч своїм сусідам.
До речі, замовники щедро обдаровували «пічника» продуктами, і він із вдячністю їх приймав, зауважуючи, що додатковий хліб ніколи не буває зайвим.
Ілля Рєпін
Ілля Рєпін, як і його дружина, був вегетаріанцем. У своєму маєтку «Пенати» він ввів правило їсти лише скромну та корисну рослинну їжу та вимагав того ж від близьких. Знаючи такі правила художника, гості, які приїжджали до нього, привозили м'ясні продукти із собою та їли їх лише потай – коли не бачить господар. Спав Рєпін завжди на свіжому повітрі, на балконі – навіть у сильні морози.
Була в нього і ще одна чудасість. У будинку митця всі, навіть гості, мали обслуговувати себе самі. У вітальні у нього стояв круглий стіл, центральна частина якого поверталася навколо своєї осі – таким чином під час трапези кожен міг сам накладати собі будь-яке частування, не вдаючись до допомоги інших – достатньо було лише повернути коло.
Знаменитий репинський стіл досі можна побачити у його музеї-садибі.
Якщо хтось порушував правило, Рєпін призначав йому «покарання»: у кутку кімнати стояла трибуна, з якою «проштрафився» мав вимовити промову. Якщо художник помічав відступ від правил за собою, то також йшов до трибуни. Цю кумедну гру він дуже любив.
Михайло Врубель
Як відомо, у Михайла Врубеля була нав'язлива звичка псувати свої картини та переробляти їх. Наприклад, коли в художника один раз виникло спонтанне бажання написати сподобалася йому даму, він, не роздумуючи, взявся за пензель і почав малювати її поверх вже готового портрета одного купця, який до цього довго йому позував.
А ось справжнім хобі Врубеля було поліглотство. Художник говорив восьми мовами і за будь-якої нагоди намагався практикуватися. Не важливо, хто був перед ним – англомовний метрдотель ресторану, гувернер на дачі купця Сави Мамонтова чи випадковий перехожий іноземець. Врубель міг вправлятися в розмовах годинами, а потім із захопленням розповідати оточуючим, що дізнався від співрозмовників.
Джерело: https://kulturologia.ru/blogs/120718/39680/
Источник: zefirka.net
