У Радянському Союзі фантастика була в пошані історію його існування. І повз такий жанр, як антиутопія, багато авторів не пройшли. Одні таврували страхи мілітаризму, інші – уявляли собі моторошне майбутнє у світі, одержимому індустріалізацією, треті ширяли фантазією, уявляючи собі страшні цивілізації на інших планетах (куди, звичайно, прилітали рятувати місцевих сучасні земляни). Дещо з описаного, схоже, у будь-якому разі втілилося у житті.
«Незнайка на Місяці», Микола Носов
Книга, яку в двадцять першому столітті почали згадувати дуже часто, виявивши, що не така вже й дитяча це повість. За сюжетом маленькі чоловічки-«коротуна» з Квіткового Міста, так схожого на комуну з радянських мрій про майбутнє, потрапляють на Місяць і виявляють там світ капіталізму. Так, Незнайко знайомиться не лише з тим фактом, що за їжу треба платити – а й з уявленнями про корупцію, екологічну катастрофу (на місяць велика рідкість – рослини, і тому, ймовірно, є й економічні причини), знищення монополіями малого бізнесу та екстремально нерівномірний розподіл доходів та соціальних благ.
Кадр із мультфільму *Незнайка на місяці*.
Описане довго сприймалося як перебільшення, карикатура на капіталістичне суспільство, але в наш час багато хто впевнений, що книга застерігала від «дикого капіталізму», до якого кинулася Росія після офіційного скасування соціалізму. Деталі, стверджують у соцмережах, збігаються аж до екологічної катастрофи, спричиненої жадібністю бізнесу – коли під забудову віддають площі, які життєво важливо зберігати зеленими.
Попередні два романи циклу про Незнайка були цілком зрілими утопіями в обгортці дитячих казок – і з елементами сатири. Цікавий перевертень із Незнайкою, який на Місяці поводиться, «ніби з місяця впав», як сказали б реальні земляни. Тільки він звалився на місяць!
«Хижі речі століття», Аркадій та Борис Стругацькі
Головний герой, колишній космольотчик, приїжджає з таємним розслідуванням у південне курортне місто явно капіталістичної країни, що досягла загального процвітання – принаймні споживчого. Тут чотиригодинний робочий день (за нього цілком можна обслужити свої та чужі потреби, а більшого городянам і не треба) і не знають голоду та інших побутових проблем. Життя настільки сите, що приводом для страйку стає припинення зйомок улюбленого телесеріалу.
З напівсонного існування городяни намагаються вирватися найдивнішими способами. Професори та студенти влаштовують теракти, екстремали досліджують давно занедбане за непотрібністю метро у пошуках смертельних небезпек, охочі вчиняти злочини купують або крадуть визнані світові шедеври мистецтва лише для того, щоб їх знищити. А ще у місті процвітає мережа розповсюдження наркотиків – вона й стала об'єктом розслідування героя.
Ілюстрація Яни Ашмаріна.
Зрештою, він з'ясовує, що біохімічно «наркотик» абсолютно нешкідливий. Він викликає звикання від цього, що дарує людям нову, більш яскраву проти буденністю реальність (до речі, йдуть у неї з допомогою радіоприймача). Багато хто тепер впевнений, що таким чином Стругацькі, автори повісті, передбачили появу віртуальної реальності, в яку люди почнуть йти буквально жити.
Є й інші прикмети набагато пізнішого часу. Наприклад, “тремтіння” це рейв-паті, гра “ляпник” це пейнтбол, а в інтернеті (особливо в твіттері) можна зустріти серйозні, не жартівливі, гнівні петиції, які вимагають від авторів фільмів і серіалів перезняти їх, частково або повністю, або створити до них продовження. Тобто у когось фільми справді проблеми того рівня, що потребує підключення громадського активізму. А ось до чотиригодинного робочого дня та закриття громадського транспорту через непотрібність поки що навіть у скандинавських країнах не дійшли.
«Ми», Замятін
Роман був написаний у 1920 році, але в СРСР побачив світ лише під час Перебудови. Суспільство, побудоване на культі науки та індустріалізації – де кожна людина лише раціональний маленький гвинтик раціональної великої системи – здалося радянській владі спрямованої проти проголошеного нею курсу на колективізм і так, індустріалізацію.
За сюжетом люди далекого тридцять другого століття живуть у єдиному на Землі величезному місті у повністю прозорих квартирах повністю прозорих будинків. Усамітнитися можна лише заради статевих актів і лише за графіком. Імен більше немає – всі мешканці Землі отримали ідентифікаційні коди та користуються ними у будь-яких ситуаціях. По одязі та зачісці не можна дізнатися, якої ти статі чи роду занять: всі абсолютно однакові в костюмах і гігієнічно голять голови. Дітей навчають у школах роботи, і заводити їх мають право лише фізично досконалі виробники.
Ілюстрація до роману.
Однак головний герой дізнається, що за стінами міста є й інше людство, закохується і в нього, як каже лікар, утворюється душа. Він також пов'язується з революціонерами, оскільки його кохана – революціонерка. Все закінчується тим, що уряд масово проводить громадян через процедуру вилучення центру фантазії. Революція провалюється, головний герой втрачає будь-які почуття.
Багато хто впевнений, що сучасна цифровізація суспільства (де в кожного, окрім імені, є безліч ідентифікаційних кодів, які держава постійно намагається звести до одного спільного) призводить до того самого ефекту життя в скляних кімнатах скляного будинку, коли кожен – на очах у кожного. А частина освітнього процесу справді передана «роботам» – навчальним програмам. Щоправда, поки що не у школах. Чи призведе це до загальної втрати центру фантазії в мозку? Поки що відповідь швидше негативна. Але на дворі і вік не тридцять другий.
Джерело: https://kulturologia.ru/blogs/070520/46330/
Источник: zefirka.net
