Нічне життя британців у 80-90-х роках від клубного фотографа Адама Фрідмана

Сьогодні газетні заголовки не несуть оптимізму: «Британські нічні клуби закриваються із швидкістю, що викликає тривогу, згідно з даними статистики», «Чому британські нічні клуби помирають (розповідає власник нічного клубу)», «Як можна врятувати лондонську клубну культуру?». Історія говорить, що до введення ліцензування, до можливості подавати скарги на шум і до високої вартості оренди приміщень, що практично знищило маленькі заклади, в лондонському Вест-Енді, Іст-Енді та частково на південному заході британської столиці існувала своя спеціальна клубна культура.
Реальність набагато складніша, ніж така точка зору, але висновок все одно напрошується один: клуби закриваються швидше, ніж відкриваються нові заклади, і не лише в Лондоні, а й у всій Великій Британії. До кінця 2015 року Великобританія втратила близько половини клубів за десять років. Але завдяки фотографам, які документували нічне життя у 1980-х роках і пізніше, сьогодні залишилося дещо більше, ніж невиразні спогади нинішніх 45-річних, щоб отримати уявлення про пік британської клубної культури.

JoJo’s.

«Те, що я завжди знімав, було не так музикою чи танцем, як не дивно, — розповідає Адам Фрідман, 53-річний фотограф, чиї знімки нічного життя з 1980-х по 2000-ті зберігаються в архіві Youth Club і входять до експозиції виставки, яка відкрилася в 7 липня. – Я знімав задоволення. І вважаю, що це недооцінена сила. Це антидот усьому поганому у світі, це, можна сказати, наша надздібність».

Dingwalls.

Коли говориш з Адамом зараз, майже через 30 років після його повернення до Лондона з Нью-Йорка, де він знімав субкультуру та клубних тусовщиків, він також зачарований святилищем нічних клубів, як коли він був підлітком. Він каже, що виріс на півночі Лондона та зацікавився клубами, захоплюючись панком та живою музикою. Через кілька років він набив руку на фотографуванні людей у центрі Манхеттена — від своїх іспаномовних сусідів до «хлопців з Уолл-стріт, які розкидалися грошима в таких місцях, як Area, просаджуючи тисячі за ніч», а потім повернувся до реальності режиму Тетчер у Великій Британії, приблизно 1987 року.

Pure Jam.

«Всі здавалися розбитими, ніби їм сказали, що вони нічого не можуть зробити, — згадує фотограф, маючи на увазі відчуття загального роз’єднання. Але ночами люди все одно знаходили способи об’єднуватися. — Іноді годині о третій ранку настає такий момент, і в чийомусь обличчі з’являється певний вираз: спосіб об’єднати все. І це дивно. Ми все це відчували, кожен, хто ходив клубами, хто був дитиною і мав пристрасть до подорожей, відчував це. Але зробити знімок цього або навіть серію знімків – це приголомшливо. Це дуже важливо». Документування таких моментів щастя стало основою його роботи.

Trash.

Як він ставиться до того, що тепер кожен, хто здатний тримати в руках смартфон автоматично стає фотографом? «Що мені завжди подобалося у фотографії – це те, що фотографія – егалітарне мистецтво. Перш ніж з’явилися всі ці телефони, нас запрошували на кожен значний захід. Звісно, тепер усе по-іншому. Я нормально до цього належу. Коли щось змінюється, я також змінююсь». У цьому випадку це означає, що він перейшов від портретів та знімків у клубах до широкомасштабного проекту. Він хоче перетворити принт із сотнями фотографій, схожий на мозаїку — «по одній фотографії клубної вечірки щоночі», — на гігантський твір, схожий на вітраж. Фотограф називає це «Ключ для задоволення».

Dingwalls.

Щодо майбутнього нічних клубів, Адам не горить бажанням поширюватися на цю тему. «Я не впевнений, що зможу дати відповідь на це запитання. Я думаю, те, що відбувається з клубними закладами в Лондоні, — те саме, що сталося з автозаправками в Лондоні. Спробуй заправити машину. Куди поділися заправки? Їх розпродали, і тепер на їхніх місцях зводять офіси. Ось що сталося у Вест-Енді, і те саме відбувається скрізь. Просто продавати ці будівлі стало дуже привабливо».

Roller Disco.