Темна «маска» навколо очей, пухнасті щоки, короткі лапи — єнотоподібного собаку в Україні часто плутають із єнотом. Проте, попри схожість, вони не родичі. Єнотоподібний собака належить до родини псових, і його найближчі родичі – лисиці.
Цього звіра привезли до наших лісів у 1930-1950-ті роки заради цінного хутра. За два-три десятиліття він успішно розселився по всій території України. Однак побачити його непросто, адже це переважно нічний мешканець.
Хто він такий
Науковці дали цьому виду назву Nyctereutes, що з грецької означає «нічний мандрівник». Ця назва пасує йому набагато краще, ніж «єнот».
Справжній єнот-полоскун походить з Північної Америки і належить до іншої родини. Розрізнити їх доволі легко за хвостом: у єнота він довгий, з виразними темними кільцями, тоді як у єнотоподібного собаки хвіст короткий (12-18 см), темний і без смуг.
Як він опинився в Україні
Батьківщиною єнотоподібного собаки є Приамур’я та Уссурійський край, Китай, Корея і Японія. У СРСР вирішили переселити цього цінного хутрового звіра в нові умови. Тварин спочатку розводили на спеціальних фермах, а потім випускали в природне середовище. Уссурійського єнотоподібного собаку обрали через його густе зимове хутро та здатність пристосовуватися до суворих, снігових зим. З 1929 до 1955 року в природні угіддя випустили близько 9 тисяч особин, переважно в європейській частині колишнього Союзу.
В Україні його почали випускати з 1934 року. Найкраще він прижився поблизу водойм: на островах у заплавах Дніпра, у дельтах Дунаю та Дніпра, а також біля ставків рибних господарств. Звір швидко став об’єктом промислу: вже у 1950-ті роки мисливці добували по 5-7 тисяч єнотоподібних собак щорічно.
Далі на захід він поширювався самостійно, долаючи в середньому 40 км за рік. У Польщі його вперше помітили у 1955 році — найімовірніше, туди він прийшов з території Білорусі та України. У Німеччині він з’явився на початку 1960-х років.
Чому його так рідко бачать
Єнотоподібний собака проводить денні години в норі, а годуватися виходить на пошуки їжі в сутінках і вночі. Він надає перевагу вологим місцям із густими заростями — болотам, берегам річок та річковим долинам. Голос подає вкрай рідко, тому його сліди знаходять значно частіше, ніж самого звіра.
До того ж, його популяція в Україні значно менша, ніж лисиць. За останніми опублікованими даними обліку, проведеного у 2007 році, в мисливських угіддях України нарахували близько 80 тисяч лисиць і приблизно 10 тисяч єнотоподібних собак.
Восени — жир, узимку — сон
Зараз, восени, єнотоподібний собака активно поповнює запаси жиру, споживаючи ягоди та плоди. З початку літа до пізньої осені він може подвоїти свою вагу. Цей запас жиру необхідний йому для зимівлі, адже він єдиний представник родини псових, хто взимку впадає у сплячку.
Його сон неглибокий, не такий, як у ховрахів: температура тіла знижується приблизно на два градуси. У Фінляндії звір засинає з листопада до березня, коли температура повітря опускається нижче -10 °C і випадає глибокий сніг. Чим м’якша зима, тим коротший період сну: під час відлиги єнотоподібний собака може виходити на пошуки їжі, а в Німеччині він зазвичай не спить взагалі.
Що їсть і кому заважає
Цей всеїдний звір споживає все, що знайде і зможе зловити: жаб, комах, мишей, яйця, ягоди, зерно, падло. Дослідження в Біловезькій пущі показали, що його раціон майже вдвічі різноманітніший, ніж у лисиці, яка більше полює на мишей та птахів.
Особливо страждають від нього птахи, які гніздяться на землі біля води. Навесні та влітку, в період гніздування, єнотоподібний собака обходить болота й береги, лякає птахів з гнізд та знищує яйця.
Якщо звір оселився поруч
Єнотоподібний собака може іноді завітати до курника. Його сліди легко сплутати з лисячими, але вони зазвичай більші й ширші, з широко розставленими пальцями. Про те, що звір оселився неподалік, свідчить і його «вбиральня» — скупчення посліду в одному місці біля нори. Сам нору він риє рідко, частіше займає вже готові борсучі або лисячі.
Якщо єнотоподібному собаці нікуди втекти, наприклад, коли його загнали дворові собаки, він вдає смерть: падає і лежить нерухомо. Це захисна реакція, оскільки хижаки швидше помічають рух здобичі. Коли небезпека минає, звір «оживає», принюхується і втікає. Тому «мертвого» звіра, знайденого біля двору, не варто чіпати руками — він може раптово «ожити».
Найголовніше, про що слід пам’ятати під час зустрічі з цим звіром, — це ризик сказу. В Україні найчастіше його переносниками є лисиці (у першій половині 2025 року майже 80% випадків серед диких тварин), але на сказ хворіє і єнотоподібний собака. У Польщі науковці називають його другим після лисиці переносником сказу серед диких тварин.
Тривожним сигналом має бути поведінка звіра, який підходить до людей без страху: втрата природного страху — одна з ознак сказу. У такому випадку не варто наближатися до тварини, підпускати до неї свого собаку та обов’язково повідомте Держпродспоживслужбу вашого регіону або місцеву громаду.
Щоб ваш домашній улюбленець не заразився, його щорічно щеплюють від сказу. Сама вакцина у державних ветеринарних клініках є безкоштовною, однак за прийом та саму процедуру ін’єкції може стягуватися плата.
За даними порталу: ukr.media