Чи нормально не мати роботи у 26 років?
У 26 років я досі не маю роботи. Я ніколи в житті не працював. Ходив на кілька співбесід і подав одну-дві заявки, не більше. Друзі теж намагалися допомогти, і я робив усе, що міг, але мене щоразу відхиляли.
Проблема в тому, що я маю тривожність, і не можу добре поводитися на співбесідах. Так само з будь-чим іншим. Я не можу нічого робити, коли за мною спостерігають або судять. Я також трохи агорафоб. У старшій школі було досить погано, я уникав виходити з дому за будь-яку ціну. Єдине, що я міг, це ходити до школи, намагатися не привертати уваги і повертатися. З часом я це переборов, але це повернулося під час 2020 року (я тоді був в університеті). Тож мені довелося подолати це ще раз. Зараз мені значно краще, але я все ще отримую напади тривоги, якщо перебуваю в натовпі або під наглядом. Я також намагався знайти віддалену роботу, але й тут не пощастило.
Усі мої друзі (того ж віку, що й я) вже працюють і мають власний дохід. Іноді я заздрю, не буду брехати, і жартую, що вони мали б звільнитися і стати безхатьками разом зі мною, коли скаржаться на небажання йти на роботу. Вони сміються і кажуть мені, що не всі такі “розпещені”, як я, і я це справді розумію (бо мої батьки дуже добрі). Вони теж жартують про мене, і я не маю з цим проблем, бо це допомагає мені справлятися з моїми труднощами.
Але нещодавно мої друзі почали казати, що це морально неправильно з мого боку не намагатися більше і знайти роботу, і, здається, це їх справді турбує. Вони постійно нагадують мені, що турбота про мене у 26 років — не відповідальність моїх батьків, особливо коли вони мають низький дохід. Я намагаюся не бути фінансовим тягарем, оскільки вся моя освіта була безкоштовною, і я не прошу грошей, якщо вони мені не потрібні на їжу чи транспорт. Але, можливо, цього недостатньо і це не має великого значення.
Мої батьки ніколи нічого не казали про це. Моя мама теж має тривожність, тож вона мене певною мірою розуміє. Все, що вона мені каже, це те, що мені потрібно пробувати різні речі і не уникати можливостей, якщо вони з’являються. Обидва мої батьки дуже добрі та розуміючі, тому я почав думати, що я просто користуюся їхньою добротою. Я, очевидно, міг би піти на більше співбесід і спробувати хоча б ту, що з найнижчою зарплатою. Це не неможливо, просто це коштуватиме мені багато стресу та енергії.
Я справді боюся вийти в світ, бо зазвичай щоразу неправильно розумію інструкції, а потім наступного разу стаю ще більш нервовим, і так по колу. Або, можливо, я просто вважав себе особливим і розпещеним увесь цей час, і всі відчувають цю тривожність, але долають її? Я ніколи не дивився на це з такого боку і не скаржився, що мені важче, ніж іншим, але останнім часом мене турбує думка, що, можливо, мені насправді легше, ніж іншим?
Тож, чи неправильно я роблю, що сприймаю батьків як належне і намагаюся поставити свій комфорт вище за свої обов’язки?