Почала дивитися винятково через акторський склад: Робін Райт та Олівію Кук. Першу люблю багато-багато років, точно ще з часів «Санта-Барбари» — молодша донька СіСі Кепвелла, Келлі, подобалася мені більше, ніж Іден. Уже потім були десятки фільмів за її участю, і вона всюди чудова, її гра завжди врізається в пам’ять. Другу я відкрила для себе завдяки серіалу «Дім дракона», де вона виконує одну з головних ролей — зелену королеву Алісент Таргарієн. І от наскільки я була в захваті від її краси та образу в «Домі дракона», настільки ж вона відразна й неприємна в першій серії «Дівчини мого сина». Ось це я розумію — справжній талант! Образи настільки кардинально різняться, що я навіть розгубилася й подумала, чи не переплутала акторку. Але ні — це справді Олівія Кук. Згодом, у міру розвитку сюжету, її героїня поводиться менш вульгарно й відштовхуюче: до неї починаєш звикати, подекуди співчуваєш, а часом — відверто лякаєшся.
Історія дуже страшна, хоча починається все більш-менш банально. Тривожна, схильна до гіперконтролю матір не готова віддати свого «синочка-пиріжочка» в лапи, як їй здається, хижачки. Те, що син безмежно щасливий поруч із цією жінкою, неньку не обходить. Мати — Лора (Робін Райт) — успішна галеристка, яка, здавалося б, живе наповненим життям. Але ні, треба ще в життя сина влізти, та так, щоб там, крім неї та нього, більше нікого не залишилося. Звісно, у першій серії я була абсолютно солідарна з Лорою, бо Черрі (Олівія Кук) — нова дівчина сина — з порога поводилася так, що я слабко уявляю матір, яку б влаштувала така невістка. Та в міру того, як розгортається сюжет, багато що прояснюється, зокрема й те, чому Черрі поводилася настільки зухвало.
Серіал побудований у надзвичайно цікавій манері: кожна серія ділиться на дві частини. Спочатку ми бачимо події очима Лори, а потім ті самі події — очима Черрі. Це неймовірно захоплює! Ми наочно переконуємося, наскільки по-різному обидві жінки сприймають те, що відбувається. Навіть фрази, кинуті однією героїнею, інша трактує інакше — як більш агресивні чи відверто образливі. Глядачі всі шість серій будуть розриватися, стаючи то на бік матері, то на бік Черрі. І треба віддати належне: кожна з жінок спробувала налагодити контакт із суперницею, але все виявилося занадто складно. Періодично стяг перемоги переходитиме з рук матері до рук коханої, потім знову до матері, і так по колу. Аж поки градус емоцій та пристрастей не сягне смертельно небезпечного рівня, і не стане зрозуміло: у цьому трикутнику вижити зможе лише одна.
Фінал — безжалісний і нещадний. І я геть не розумію, як єдиний чоловік із цього трикутника — син Лори й за сумісництвом коханий Черрі — зможе жити з усім тим, що сталося. По суті, він — абсолютний тюхтій, не здатний вчасно сепаруватися від матері. Бачиш, що стосунки двох твоїх жінок не складаються, — роз’їжджайтеся на максимальну відстань, зведіть зустрічі з батьками до двох разів на рік у свята. Поживеш — і зрозумієш, добре тобі так чи ні. І жодної трагедії! Так, Черрі виявилася вкрай непростою дівчиною зі страшною історією в минулому. Проте, як на мене, її почуття до обранця були цілком реальними, і якби їм не заважали, усе могло б скластися добре, без зайвих драм.
Дивилася з величезним інтересом, можна сказати, запоєм — проковтнула за один вечір. Шанувальникам психологічних драм наполегливо рекомендую до перегляду. Розповіла максимально без спойлерів, щоб не зіпсувати вам інтригу. Хто вже встиг подивитися — діліться враженнями! На чиєму ви боці в підсумку?