Відразу зазначу, що повністю розкрити в одній-двох статтях таку складну тему як суб'єктивний ідеалізм рішуче неможливо. Однак залишати її на відкуп спекулянтам усіх мастей та фільмам на кшталт «Матриці» теж якось не хочеться. Адже перш ніж самому міркувати над такими слизькими питаннями, як «Чи реальний світ, який я бачу?», або «Чи є щось поза моєю свідомістю?», не заважало б дізнатися чи згадати, що з цього приводу вже думали недурні люди минулих часів.
Почнемо із кумедного і, водночас, показового факту, що суб'єктивний ідеалізм, як напрямок, сформувався набагато пізніше за об'єктивний ідеалізм – у XVII-XVIII ст. Більшість еллінських філософів найчастіше міркувало у протилежному напрямі. У смугу майбутнім суб'єктивним ідеалістам, які ставлять в основу всього індивідуальні відчуття, греки навпаки найчастіше міркували про оманливість і недостовірність наших почуттів.
Наприклад, Парменід взагалі заявив, що світ сам собою абсолютний, «повний» і незмінний, проте зміни – лише ілюзія, викликана нашими почуттями. Істину ми дізнаємося лише з «божественного одкровення», яке пізнається розумом.
Платон писав про нас і наш світ, як про «копії», еманації (від пізньолат. emanatio – «витікання, сходження») Істинного Ідеального світу. В індійських релігіях звичний нам світ також постає як «ілюзорний покрив Майї» на противагу Божественному Абсолюту.
Була, звичайно, в еллінському світі і філософія скептицизму, але її ставлення до зовнішнього світу було ще далеким від положень суб'єктивного ідеалізму і полягало в утвердженні все тієї ж ненадійності людського пізнання – щоправда, доведеної украй. Мовляв, хто його знає, який він, цей світ насправді? Так софіст Горгій стверджував, що нічого не існує, а якщо щось і існує, то воно непізнаване, і навіть якщо існує і пізнається для когось одного, він не може передати своє знання іншим. Як казала Еллочка-людожерка, морок!
Як бачите, загалом давньої людської думки уявлення про те, що поза нами нічого не існує, було просто чужим. Як мені здається, причиною цього було те, що в ті часи індивіду було важко помислити себе абсолютно автономним, поза зв'язком з суспільством і Богом – саме виявляючись в іншому , взаємодіючи через інше та інших людина набувала сенсу та стимулу існування.
До XVII-XVIII століття, коли європейське суспільство, мислиме (нехай і на інтуїтивному плані), як сакральна єдність, стало суспільством автономних буржуа-індивідів, егоїстів, чия єдність тримається на, так званому, «суспільному договорі», коли католицьку ідею «колективного спасіння» «особистого порятунку» – саме тоді й оформилася в умах мислителів ідея про індивідуальну свідомість, як джерело Істини, а отже, і все, що раніше мислилося іншим .
Вихідним пунктом будь-якого суб'єктивного ідеалізму стало знамените становище Рене Декарта – “Cogito ergo sum” (“Думаю – отже, існую”). Цікаво, що до цього твердження Декарт прийшов зовсім не з метою відкинути об'єктивність зовнішнього світу. Мета була інша – знайти найдостовірнішу, незаперечну, вихідну точку для подальшого людського пізнання – те, що в математиці називають аксіомою – твердженням, що не вимагає доказів. Далі Декарт теж діяв як математик – виводив із цієї аксіоми існування і Бога, і матерії, і зовнішнього світу.
Інша річ – суб'єктивні ідеалісти. До речі, 12 березня 1685 року можна по праву назвати Днем Суб'єктивного ідеаліста, бо саме тоді народився засновник цього філософського спрямування – єпископ і філософ Джордж Берклі. Це про нього інший великий Джордж – Байрон – колись іронічно писав:
«Єпископ Берклі говорив колись:
«Матерія – пусте і марне марення»
Його система настільки хитромудра,
Що сперечатися з нею у мудрих сили немає,
Але й повірити, право, важкувато…»
Берклі, на відміну еллінів, які сумніваються у істинності наших почуттів і відчуттів, навпаки, назвав їх єдиним достовірним джерелом світосприйняття. У результаті всі предмети ставали лише «комплексами відчуттів» («ідеями»), що існують лише в нашому розумі. Звідси Берклі зробив досить кумедний висновок – “Esse est percipi” (“Існування – є сприйняття”, тобто щоб річ існувала , вона повинна кимось сприйматися ). Грубо кажучи, камінь на безлюдному пустельному острові існувати не може, бо ніким не спостерігається.
Цікаво, що своєю філософією Берклі, як і Декарт, не збирався приголомшувати основи релігії. Навпаки, її метою була боротьба, як проти матеріалізму, що набирав тоді силу, (про який існуючий до нас і поза нас Всесвіт може йтися, якщо Всесвіт – лише комплекс наших відчуттів?), так і тих скептиків, які вважали, що відчуття брешуть і світ непізнаваний. Адже якщо саме відчуття і становлять реальність буття, то пізнання цього буття більш ніж доступне. Матеріалізм Берклі не любив особливо – кажуть, навіть колись із ненавистю штовхнув камінь – спростовував, так би мовити, його матеріальність.
Наступний знаменитий суб'єктивний ідеаліст Давид Юм вчинив більш нехитро – він теж сказав, що людина пізнає лише свої відчуття, а з приводу того, звідки беруться ці відчуття, просто махнув рукою – мовляв, “від невідомих причин”.
Не дивно, що всі ці чудові міркування таїли в собі небезпеку перетворити світ особистості на моторошний кошмар вселенської самотності та вселенської ж шизофренії. Про те, як філософи з цієї ситуації викручувалися – я розповім у наступній частині статті .