Якщо чесно, я не знаю як відповісти на це питання. Я абсолютно точно знаю, що радіо живе саме по собі – воно може зіпсувати Вам настрій, коли Ви стоїте в пробці, а в ньому раптом візьме, та й заманеться поганим голосом хтось такий. Воно може підняти Вас над землею, раптом, ось саме в цей момент – момент Вашого важкого успіху, заграти улюблену пісню. Воно будить чи не дає спати, воно – винахід Попова, який ми збирали на лабораторних з фізики у школі. Радіо – це спосіб ніколи не бути одному і створювати собі зайве шумове тло.
Радіо – це коли в тебе дуже поганий настрій, а ти маєш вийти в ефір і ласкаво побажати всім вдалого трудового дня, не вдаючи ні крапельки. Бо брехати в ефірі не можна – лише до та після.
Радіо – це коли вранці мій тато включає приймач VEF, і той м'яко бубонить про надої, урожай зернових, а потім суворим жіночим голосом читає прогноз погоди. Після цього мені час бігти до школи.
Радіо – це коли раптом заїдає диск, і починає видавати ні з чим не порівняти, моторошний звук, швидкий-швидкий. Ти маєш у цей момент забути про все окрім координації рухів та свого гарного настрою.
Радіо – це спроби зловити «ворожу хвилю», це найромантичніший гімн країни опівночі. Це – неймовірно дурний діджей, який настає на середину моєї улюбленої пісні своїм голосом, і нічого розумного, зауважте, не каже.
Радіо – це коли блимає лампочка на пульті, а потрібно вивести новинника, потім, поки він читає новини, будувати йому гримаси, щоб спробувати вивести з темпу, голосу і взагалі з себе, потім не забути вчасно відвести лінійку новинника (краще все ж таки виводити, а не вимикати), тому що новинник оксамитовим запустити заставку фіналу новин, потім музику, простежити, щоб не шкалили індикатори, вдати, що новин сьогодні взагалі ніхто не читав, і тільки тоді заспокоїти миготливу червону лампочку – сказати «Радіо…, слухаю», сказати «слухаю» – слухачеві.
Радіо – це коли в кіно показують людей, що напружено стоять біля стовпа, і, не рухаючись, піднявши голови, ці люди слухають голос Левітана.
Радіо – це фізичне почуття. У навушниках перед увімкненим мікрофоном достеменно відомо, скільки людей зараз слухають саме цю частоту, і який у них, здебільшого, настрій. Я не можу пояснити інакше, але відчуваю завжди.
Радіо – це… Та я не знаю, що таке радіо. Мені ніхто так і не зміг пояснити, яким чином мій голос опиняється в радіоприймачі. Хвилі, частоти – це якось ефемерно, а голос справжній. Приймач – теж. Але я точно знаю, що радіо – живе. Воно дратує, воно тішить, допомагає та плутається під ногами. Без нього, не сперечаюся, можна. Але недовго.
Зі святом, шановні радіослухачі. Удачі в ефірі, колеги!