Коли я з цікавості запитала у супроводжуючої, чи є на Кубі культ вуду, вона безтурботно відповіла: «Так, зустрічається, у нас навіть члени партії кидають камінці». Тоді це розвеселило, але й змусило трохи поміркувати: чому в комуністичній країні це питання не викликало жодного переляку, не вважалося провокаційним.
Так, на Кубі, як і скрізь на Карибах, існував культ вуду, власне, він з'явився там одночасно з іншими різновидами на основі вірувань народу йоруба. Щоправда, що таке «кидати камінці» я, якщо чесно, не знаю й досі. Зате великим одкровенням стало те, що Ватикан давно, ще в 1860 році, визнав вуду офіційно, просто як місцевий різновид католицизму, мабуть, втомившись боротися з цим головним болем. Адже це досить серйозно: ми з вами знаємо, наскільки консервативним є Ватикан, а вже допустити синтез африканської магії та європейського католицизму?! А з урахуванням того, що, наприклад, за віруваннями вудуїстів Гаїті (а на Гаїті вуду є офіційною релігією) в людині живе кілька душ! Як же треба було втомитися боротися за чистоту віри?
Втім, це не дивно. Вже зараз послідовників вуду налічується близько 50 мільйонів. Вони широко поширені в Гаїті, Бразилії, Тринідаді, США (Новий Орлеан), на Кубі та Ямайці, а також у невеликих кількостях по всьому світу. І до нас, здається, дісталися, помалу.
Що ж такого привабливого знаходять у ритуалах вуду, адже навряд чи саме жертвопринесення півня для європейця таке вже цікаве? Можливо, стан трансу, до якого людство знову почало відчувати нездорову (чи здорову?) потяг? Гаїтяни, наприклад, вірять, що в стані трансу людиною опановує якесь божество з пантеону, де їх тисячі! Але вселяється, вже добре?
Чи деякі симпатичні персонажі… Чим поганий барон Субота (дух смерті та потойбіччя) – такий собі веселун, скелет у циліндрі з цигаркою та чорних окулярах, зі своєю дружиною мамою Бріджіт? Крім цигарок, любить він і ром (а як його не любити!), особливо, якщо кинути в нього стручки пекучого перцю. Само собою зрозуміло, що його жертви теж любителі рому… Такі дуже вже людські боги, зі зрозумілими слабкостями!
Хіба погано, що святий Петро з ключами від раю став духом дверей Легбою, а діва Марія – прекрасною та непорочною негритянською дівчиною на ім'я Ерзулі Фреда? Або Дамбаллах – він же святий Патрік – ось парадокс: колись цей єпископ хрестив ірландців, зживаючи язичницькі уявлення, і раптом піддався метаморфозі і став сам божком вуду. Такі ось дволикі боги вийшли… А є ще Бог-батько, і, уявіть собі, його називають навіть по-різному, наприклад, на Гаїті та на Кубі.
А Ті-Жан-Петро – злий дух у вигляді одноногого чи кульгавого карлика, і зовсім забавний Собо – дух у вигляді французького генерала? Знову персонажі мало не лялькові, казкові, але від цього не менш страшні!
І обряди-паралелі оманливі, проте зрозуміліші прихильникам культу. Хрещення, наприклад, замінюється миттям голови на циновці з листя банана, политої сиропом. Чи не розчулена картинка.
Я не знаю. Чужа цивілізація – потемки. Тим більше така яскрава та свіжа. І по-своєму там все органічно. Але ж вуду не просто дуже популярна релігія: давно цей культ став розхожим штампом, нав'язливо вторгаючись у наше життя не тільки фільмами, а й величезними інтернет-сайтами! Ну погодьтеся, як це – бачити полчища доморощених чаклунів вуду, що пропонують різноманітні послуги нашій людині, яка зовсім очманіла! Тому не виключено, що ми стикаємося з якимось явищем, яке, швидше за все, зникне, мало що залишивши в нашій свідомості, але, з іншого боку, трохи зачепить загальний контекст сучасної культури.
Чи зробимо крихітну спробу розібратися?
Саме слово Voodoo (пишеться по-різному) стало нам у всій красі з Беніну (країна в Африці) і означає «божество», «дух». У Бразилії – “макумба”. У США та на Кубі її звуть «сантерія» – так і перекладається: «віра у святих» – відлуння хрещення рабів, коли останні просто перейменували католицьких святих. Тепер із цією релігією змушені зважати. Аж до того, що у судовому порядку розглядаються справи. Нещодавно Верховний суд США задовольнив скаргу вудуїста, а, може, і самого чаклуна мамбо, на заборону жертвопринесення. І тепер жертвопринесення – законне з погляду свободи віросповідання?
Все-таки із християнством мало спільного. Не кажучи вже про обряди, – основні розбіжності. І дві душі (одна з них, правда, совість), і відсутність Страшного суду – з яким зубовим скреготом визнавав Ватикан цю релігію як свою, страшно подумати…
Але від цього культу ми отримали непоганий поняттєвий ряд: зомбі, зомбування, що вже дуже підходить до багатьох аспектів нашої вже цивілізації. Щоправда, скептики подейкують, що просто через загальну бідність психічно хворих людей нема де тримати, ось вони й набридаються до якогось будинку. І працюють там аки худобу під виглядом родичів. Кажуть, що навіть аналізи ДНК іноді робили не місцеві, звичайно, а приїжджі вчені.
Найвідомішим з людей-зомбі був Клавдіус Нарцис – це історія, що обійшла весь світ, про померлу, а потім людину, яка знайшлася на одній фермі, де він, не пам'ятаючи себе, працював протягом двох десятків років. Є версія гарвардського професора Девіса, який вважав, що намічених жертв отруюють тетродотоксином – отрутою, здобутою з деяких риб. Параліч береться за смерть. а далі відомо – в результаті ми бачимо воскреслого мерця, позбавленого волі і підкоряється. Якби цього слова не було, мабуть, треба було б його вигадати. Справді, іноді хочеться сказати: як зомбі.
Ось такий внесок у нашу культуру. Незрозуміло тільки, чому якась віддалена містична практика раптом легко та безперешкодно приземлилася на нашу територію. Адже справа не тільки в студентах з африканських країн! Щось і в нас негаразд, як завжди, у переломну епоху.
Невже настільки сильний ідеологічний вакуум, невже настільки втрачені контакти “влада-люди”? Адже подібні речі свідчать, головним чином, про окостеніння та омертвіння, бюрократизацію всіх сфер життєдіяльності…
Але дуже вже не хочеться побачити колись конопате дівчисько чаклуючу над лялькою вуду, ретельно чи розлючено протикаючи її голками. Та й хлопця, що відрізає курці голову і впадає в транс, – теж. Нехай Голівуд розважається.