Люди буквально з початку часів, з того самого моменту, як вони стали людьми, любили все яскраве, прикрашаючи себе спочатку пір'ям і кістками, а потім роблячи браслети, намиста тощо з різних матеріалів. З часом нарівні з дорогоцінним камінням та металами використовувалися і штучні складові.
В одному з найдавніших намистів, знайдених поблизу Ніневії та Ассирії та датованої вченими-археологами періодом приблизно 7000 років тому, одна з намистин не обсидіанова, як усі інші, а «ніби обсидіанова». Зроблена з обпаленої глини, обмазана чорною глиною і обпалена по-новій, вона «вражає» теж виготовленою з обсидіана, якого у виробника намисто, очевидно, просто не вистачило.
Трохи згодом люди на території Месопотамії стали виробляти намисто зі стеатиту. Стеатит, гідратований силікат магнію – камінь, але дуже неміцний, його можна різати і виготовляти з нього бусинки. А от якщо готові намистинки обпалити, нагрівання робить їх міцними, а потім, вже обпалені, їх покривали кольоровою глазур'ю, і після нового випалу виходили намистини, схожі на справжні, з дуже цінного каменя, що привіз (залежно від кольору глазурі). Згодом там же, приблизно близько 4500 років до н.е., був винайдений фаянс, що став на тисячоліття основою виробництва намиста.
Масове виготовлення імітацій дорогоцінного каміння освоїли стародавні єгиптяни. Вони дуже високо цінували зелене і синє каміння і ввозили бірюзу з родовищ на Синайському півострові, а смарагди і лазурит, що ними ввозилися, добувалися аж на території нинішнього Афганістану. Зрозуміло, завжди кількість коштовностей, що ввозяться, була меншою, ніж кількість покупців виробів.
Єгиптяни поставили на потік виробництво штучних замінників лазуриту та бірюзи, забезпечивши намистами масового (у якомусь сенсі) споживача. Дрібно подрібнений порошок кварцу з необхідними добавками змішували з водою для одержання пастоподібної маси, яку потім формували вручну у спеціальних формах для виробництва намистин, скарабеїв та інших предметів. Дрібні намистинки одразу нанизували на нитку, яка вигоряла в процесі випалу, а великі намистини проколювали гострим тонким предметом до випалу, поки вони були м'якими.
Готові фаянсові намистини покривалися кольоровою глазур'ю – і після повторного випалу зовсім скидалися на дорогоцінні вироби з бірюзи або лазуриту. Адже намистина у формі скарабея, виготовлена з лазуриту, була дуже дорогою, т.к. для її виробництва треба знайти камінь потрібного розміру, потім його вирізати, виготовляючи фігурку скарабея, потім просвердлити, ризикуючи розколоти. А з фаянсу все виходило легко і просто – пасту фаянсу формували у спеціальній формочці, як десятки та сотні намистин до неї, потім проколювали тонкою та гострою шпилькою, давали підсохнути та обпалювали, роблячи міцною. Білу бусинку у формі скарабея покривали глазур'ю – і знову обпікали у печі. А наскільки ця бусинка була схожа на справжню – залежало від мистецтва майстра, який робив і наносив на фаянс кольорову глазур.
Археологи вважають, що таке виробництво в Єгипті було розпочато приблизно за 4000 років до н. і в період близько 3500 до н.е. вже досягло досконалості. Робота з фаянсом та виробництво намиста «під лазурит» та «під бірюзу» тривало до кінця епохи Стародавнього Єгипту. Мало яке виробництво може похвалитися багатотисячолітньою історією.
Однак таке виробництво годиться для непрозорого каміння, рубіни або смарагду так не вийде імітувати. Їх навчилися красиво підробляти значно пізніше. Але й нині, скажімо, «справжні підроблені» смарагди, вирощені людьми в лабораторії за методом Жільсона, коштують не набагато дорожче, ніж просто знайдені старателями десь Бразилії.